Завантажити

долає додатковий опір. Потоки вітрів, граючись м’язами, підкидають його, штовхають під боки. Іноді машина провалюється, втрачаючи підйомну силу. О! Тоді пасажири ціпеніють у кріслах. Не всім до душі такі млосні глісади. Здригаються крила, обтрушуючи холодний вогкий тягар. Ой, не відвалилися б! Ой би…
Переходячи з вищого ешелону на нижчий, літак клює носом. Двигунів на малому газу майже не чути. Як санчата до долини, несеться велика біла куля, не потребуючи сили реактивних сопел. А щоб зісковзування не було занадто швидким, деякі з літаків навіть мають повітряні гальма.
Резюмую. Кожен політ завершується приземленням. Після кожної посадки я чекаю нових злетів. Знизу теж можна милуватись кучерявчиками хмаринок і навіть буйство стихії виглядає казково прекрасно на світлинах фотомайстрів. Але я віддаю перевагу милуванню з 10 тисяч метрів.
З технічного боку, посадка – найскладніша фаза польоту. Правильно знизитись, щоб у потрібний час опинитись на потрібній висоті з визначеною швидкістю й іншими параметрами руху – задача членів екіпажу. Літак суттєво полегшав, витративши пальне, але він, все-таки, не пір’їна, щоб кружляти, як заманеться і аеродром теж не тролейбусна зупинка. Чітка лінія бетонки має початок, не такий вже довгий відрізок рівної твердої поверхні і кінець, за яким важкому Ту нема чого робити: робоча відстань – від «зебри» до «зебри».
Найцікавіше під час зниження і посадки сидіти трохи позаду крила. Газ прибрано, машина почала зниження, опустивши ніс. Себто, вона побігла згори вниз, як санчата. І всі ми знаємо, спускаючись із пагорба, як рух прискорюється. Для того й обирають гірки якнайвище, щоб розігнатись якнайшвидше. Власне, просто падати з неба гниличкою не дають крила. Движки відпочивали. Якби ніс опустився ще нижче, Ту набрав би швидкість, яка тепер вже не потрібна. Повітря все-таки гальмує його, гальмує, гальмує, а рулі висоти на стабілізаторі задають кут зниження. 500 кілометрів за годину, 400… Все ще забагато для м’якого приземлення. Пілот потроху взяв штурвал на себе. Ніс піднявся, значить, розганятись машина вже не могла. Ще трохи на себе – хвіст опустився нижче лінії носа. Швидкість скоро впала, та і її забагато. Отут почалося дійство інженерії. Пілот піддав потужности. На очах задні поверхні крила ожили. Цілі панелі під дією механізмів опустились донизу. Це за-крил-ки. З допомогою закрилків кут атаки площин, а отже і підйомна сила крил зростають, а швидкість горизонтальної і вертикальної швидкостей – падають. Отака проста – складна технологія посадки. Інакше – ніяк. Без мене літак долетить куди треба, без закрилок – теж долетить, але не сяде. А я з цікавістю пас очима все що відбувалося у першому польоті. І те, що там мали місце всілякі еволюції, свідчило про пильність льотчиків, яким я довіряв своє юне життя. Характерні звуки, поштовхи супроводжували підготовчі фази. Лайнер просився на землю усіма повітряними гальмами.
З наближенням тверді швидкість ставала помітнішою. Земні орієнтири, наче від копанця, побігли швидше назустріч. У вухах щось лускало, а між зубами тарабанив кисло-солодкими боками льодяник, виданий красунею стюардесою. Вестибулярний апарат щиро здивувався
новим відчуттям, аж я трошки оглух. Перші два рейси на Ту-154 допомогли «розім’яти» вуха перед польотом іншого рівня – на військово-транспортному Ан-12. Але це буде далі. А поки що на нас чекали 4 місяці щоденної муштри. З дурних наших голів всілякими способами виганяли романтику, замріяність, думки про власні бажання. Щоб макітри не гуляли порожніми, їх накачували статутами, наказами, політінформаціями… Солдат, як предмет, позбавлений свободи дій, права на правоту, статтєвих ознак. Для нього не існує слів: «хочу їсти, спати», або «не хочу». Не всіх нас за 18 років встигли навчити дисципліні. Тепер товариші майор, прапорщик і сержант мали зробити це за кілька тижнів, та так, щоб у строю не було жирних пінгвінів, туговухих ведмедів, мямлів і дуже вумних очкариків. Чотири місяці пекла – тільки згадаю і вже все болить від перенавантажень. Знати б наперед подальшу долю, ми б не журилися надмірно. Чомусь навчившись, а де в чому отупівши, ми все-таки накопичили певний запас міцности для служби в інших умовах. Чим довше живу, тим більше ціную набутий досвід.
На дурну роботу отці-командири не скупились. Чого вже чого, а цього добра і не проси - так дадуть. Лютий 1984 року був дуже холодним, наче ґніт у Сонця прикрутили. Світило наше сяяло, але не гріло. Щоб курсанти не померзли, нас озброїли ломами і наказали викопати траншею під кабель. Дався їм той кабель в розпалі зими. І мороз, наче ми не в Ташкенті, а на Шпіцбергені. Длубали завзято, зігріваючись так, що аж відпара з йоржиків піднімалася. Ломи були важкі. Трохи потовчешся з ним – сили полишають. А вістря відскакує від ґрунту з кришталевим дзвоном. Не йшла робота. При всіх зусиллях не було видимого результату, метрів не було. За спиною лейтенантик наглядає, діловий такий. Тільки стануть хлопці, він уже гундосить: «Працюйте! Працюйте!» Ти

читати