Завантажити

лiву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи огiрки.

- То надiньте ж рукавички, бо руки поколете! - жартував дiд.
- Не бiйтесь, не поколю!
- Але скиньте чоботи, бо зовсiм витопчете отими закаблуками огудиння!
Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пiшов на баштан в самих шкарпетках. Вiн почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе жалка кропива. Деякi огiрки були вкритi колючечками й кололи його делiкатнi руки. Радюк накидав багацько огiркiв у мiшок, i вага почала нагинать йому шию. Мотузок рiзав в плече, неначе гострим жалом ножа. Радюк мусив перекидать мiшок з плеча на плече. А мотузок все-таки шмульгав, а потiм почав пекти. Пiд гарячим небом, на гарячiй, як присок, рiллi йому було важко, як у лазнi; спина почала страшно болiти. Пiт лився з його, як вода, i капав на зелене огудиння.

- Та годi вже вам вибирать! Висипте огiрки на траву та лягайте в холодку. Чи бачите, скiльки я навибирав слiдком за вами!

Радюк подивився на дiда, а в дiда в мiшку було бiльше огiркiв, нiж у його!
- Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли зiгнали оскому, то цур їй, цiй роботi. Лягайте на бiк та читайте книжечку!
Молодий панич i справдi подумав, що цур їй, тiй роботi в таку спеку! Вiн вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.
- Ой, болить спина! - крикнув вiн, лягаючи в холодку i швиргонувши мiшок на траву.
- А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку спеку? - спитав дiд, осмiхаючись.
- Не знаю, що я сказав би. Лучче я, дiду, пiду зривать стиглi динi!
- Чи вiзьмете просту роботу, а менi оддасте книжки? А коли сказать правду, то це ще iграшка, а не робота, - казав дiд.

- Почекайте, дiду! Як одпочину, то поможу вам зносить динi. Але за те ви менi заспiваєте пiсень. Добре?
- Куди вже менi, старому, до пiсень! Нехай молодшi спiвають. Я вже своє одспiвав!
Молодий Радюк, спочивши, пiшов рвать динi. Вiн клав їх у той самий мiшок, а проклятий мотузок знов рiзав його, наче серпом, у плече. Вiн пiдмостив хусточку, а мотузок муляв i через хусточку. Тодi вiн вернувся до куреня.
В спинi в його судомило. Радюк зрозумiв, яка то важка чорна робота простого народу.
- Паничу! а пiдмостiть i менi хусточку пiд мотузку, щоб не було мулько! - крикнув дiд, смiючись.
Тим часом дiд i наймит вибрали огiрки, зсипали їх на купу на травi, позривали стиглi динi й позносили до куреня. Онисько знайшов аж десять стиглих кавунiв, у котрих коло хвостика кучерява в'язь поприсихала. Купи зелених огiркiв, жовтих динь, кавунiв всякої мастi веселили очi й старого Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло динями, пшеничкою, огiрками, i тонкi пахощi далеко розходились у теплому повiтрi. Дiд зiбрав лушпиння й однiс його далеко в степ, щоб не занадились на баштан кузки й звiрки та оси.

Наймит запрiг конi й поклав на вiз кiлька кавунiв i динь. Батько сам швиденько покатав додому, а за рештою приїхав другий наймит простим возом. Молодий Радюк не поїхав додому з батьком, а зостався до вечора на баштанi.
Надходив вечiр. Сонце вже не пекло косим промiнням; надворi було тепло, як у добре натопленiй хатi. Од кукурудзи полягла по баштанi тiнь довгими рядками. Конi паслись по степу хапаючись; їм не надокучали мухи та гедзi. Молодий Радюк роздягся й роззувся. Вiн навiть скинув картуз i жилетку, неначе одежа давила його серед вольного степу. Сонце спустилось, неначе лягло на степ, i почало засовуваться за зелене море. Молодий Радюк провiв очима сонце до останнього променя i задумався. Надворi починало сутенiть. Онисько запалив багаття з сухого бур'яну. Густий дим пiднявся, валував та зiгнав набiк мошку.

- Чи не хочете, дiду, мого тютюну? - промовив Радюк, запалюючи папiроску.
- То й дайте, коли маєте!
Дiд насипав тютюну в свою зелену люльку й почав пахкать одним кiнцем рота, не випускаючи з другого кiнця рота цибука.

- I курите ж ви, паничу, кат зна що! Та це вода, а не тютюн! Нiчогiсiнько не чую! їй же богу, не чую!
I дiд плюнув набiк, потiм витяг з кишенi гаманець з своїм тютюном i закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сiсти оддалеки.
- Дiду! я чув, що ви вмiєте всяких пiсень, та ще й дуже давнiх? Чи не заспiвали б ви менi, а я б i позаписував в оцю книжечку? - сказав Радюк.
- А вам навiщо те здалося? - промовив дiд стиха, глянувши скоса на Радюка.
- Та так.
- Як так, то й нехай буде так... - промовив дiд, зирнувши сердито на книжечку.
- Я чув, що ви, дiду, вмiєте всяких казок?

- Хiба я стара баба, щоб казки казав! - промовив дiд ще сердитiше.
Дiд дуже не йняв вiри паничевi i чогось страхався тiєї книжечки. Вiн бачив такi книжечки в тяжку годину свого життя, як його сина в некрути брали, як його ганяли на панщину й записували панщаннi днi.

- I нащо, паничу, вам здалися нашi пiснi та казки? Ви народ вчений, письменний.
- Ви, дiду, людина стара, то зрозумiєте мене. Я людина вчена, i я дуже цiкавий знати все, навiть пiснi, та ще й стародавнi, козацькi.
- О, я козацьких пiсень

читати