Завантажити

Небо чудово заблищало, все засiяне зорями, надзвичайно ясними. Вечiр догорював на заходi червоним потухаючим жаром. Радюк спiвав пiснi та все думав про Галю. Чи дивився вiн на яснi зорi, чи на червоне дотлiваюче небо, то все думав про неї. Висока додавала йому охоти до спiвiв, жартувала, смiялась Галею. Вже було видно дiм панiї Високої, в вiкна видно було полум'я в пекарнi. А в вiкнах в селян вже було поночi. Робочого часу люди рано полягали спать i вже спали мiцним сном. Конi пiд'їхали пiд село й схарапудились в царинi. Коло царини щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панiя Висока перелякалась навiки. Радюк стривоживсь i зскочив з повозки. А коло царини все щось стогнало, а потiм почало плакать.
- Боже мiй! Хто це так стогне? Пiдiть лишень подивiться кругом хати або в тiм рову, - промовила Висока до погоничiв. Всi почали наближаться до хати i зараз дiзнались, що стогне хтось у хатi, а не надворi. Радюк одчинив дверi, бо вони були не запертi, i ввiйшов у хату. За ним увiйшла Висока.
- Добривечiр вам! Хто то так.стогне? - спитав Радюк.

- Та це я! - обiзвалась молодиця.

Радюк дiстав з кишенi сiрнички й засвiтив каганець. Слабкий блиск пiшов по убогiй хатi. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впiзнала молодицю й почала розпитувать.
- Що це з тобою, Параско?
- Ой, слаба я, панi! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, i нема кому дожати, бо й найнять нема за вiщо.
- Коли ж це ти, Параско, занедужала?

- - Та ще позавчора! Так менi недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсiм не звалилась сьогоднi; вже й додому не дiйшла. Привезли мене на волах добрi сусiди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться!

I безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бiдує простий народ, i сльози вступили йому в очi. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашiв.

- Застудилась десь, молодице? - промовив вiн.

- Пам'ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криницi. Люди добрi! допоможiть менi, бо я або згину, або хлiба шматка не матиму!
- Ликерiє Петрiвно! Чи немає в вас часом липового цвiту або малини? - спитав Радюк. - Будьте ласкавi, напiймо її на нiч, щоб вона упрiла.

- То заїдьмо до мене, може, й поможемо бiднiй жiнцi. I вони заїхали до Високої, заварили цвiту, принесли слабiй молодицi, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панiя Висока все бiдкалась, так їй було шкода сусiди.
Молодиця напилась i заспокоїлась, їй стало легше. Радюк просив панiю Високу не пускать її на поле принаймнi другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому.
- Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому дiлi... - сказала йому на прощаннi Висока, показуючи на Масюкiв хутiр. - Дивiться, який смутний випадок трапився вам на дорозi пiсля такого чудового веселого дня, пiсля такого спiвучого вечора. От побачите i тодi пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте.

- Але ж заєць, здається, не перебiгав нам дороги? - сказав Радюк i мусив осмiхнуться.
- От побачите! Буде вам заєць! - промовила Висока навздогiнцi йому.
Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома приїхав вiн додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина.
- Де це ти так забарився? - було перше слово старого.

- В Масюка, - одказав син.
- Де ж ти снiдав?
- А в Масюка.
- А де ж ти обiдав?
- Таки ж у Масюка.
- А чай пив, а вечеряв?
- Чай пив у Масюка, а закушував у панiї Високої.
- Ото! цiлий день у Масюка... Ага! в Масюка гарна дочка! - догадався старий Радюк. - Тiльки ти...
- Що, тату?
- Бачиш, молодi паничi люблять дурить молодих паннiв. А Масюк мiй сусiд й мiй близький приятель.
- Я не думаю пiддурювать Галю й нiкого.

- Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кiнця курсу тобi ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дiвчину.

- Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить її та пiдмїнювать не буду.

- От про це вже не кажи нiкому, нi твоїй матерi, самiй Галi.
- Е, тату: є в нас i студенти жонатi.

- Може, й є! Але доки ти в школi, тобi не випадає жениться. Ти там трошки жартуй i залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобi ще не час думать.
- А все-таки менi завтра треба одвезти й Галi, й Масюковi книжки, бо вони дуже прохали. Галя навiть намагалась.

- Про мене, вези хоч i зараз, та не заїжджай до повiтової свахи, Ликери Петрiвни Макухи, нашої вiдомої капiтаншi й повiтової брехухи.
- Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, що просвiтить хоч трохи темнi степовi хутори.
Батько й син попрощались i пiшли спати.

"От якої спiває батько! Якої ж то заспiває мати, що ладна й до царя за рушниками слати?" -

читати