Завантажити

придивляючись до батька.
- Якi ви, жiнки, чуднi! Чого ж вам бiльше треба? Людина розумна, не без пуття, любить науку, не гуляє, все читає, ще й тобi книжки приносить, любить свiй народ. Вiн нацiонал, не говорун, не пройдисвiт якийсь...
Ольга витрiщила очi на батька, її iнститутськi погляди були такi не схожi з батькiвськими, що вона аж здивувалась. Всi тi, по-батькiвському, високi, прикмети були для неї доброго слова не вартi. Вона дивилась на жовте, занидiле батькове лице, на його запалi щоки, на гострий нiс i сиве волосся i злякалась, думаючи, що колись такий достоту буде й її чоловiк, що вiн на цiлий вiк закопається в кабiнетi в книжки, як у домовину, й забуватиме на цiлi днi за неї, молоду. Як батька, вона такого чоловiка шанувала й чтила, але як свого такого чоловiка - вона заздалегiдь вже боялась.
- Чи можна ж його засобом держать по-людськiй жiнку? - спитала в матерi Ольга.
- А чому ж не можна? Само по собi, не можна розкошувать, а по-людськiй можна жить, i жити добре. Але вiн не сидiтиме ж на одному мiсцi!
Ольга пригадала собi урядницьких жiнок, їх скупеньку одежу, їх небагату обставу, їх чоловiкiв над паперами в канцелярiї й за картами ввечерi. Все те зовсiм не припадало їй до смаку.
А мати все хвалила Радюка, все говорила про його Журбанi, не згадуючи про те, що на тi Журбанi мали право ще двi Радюкiвни. Їй хотiлось мерщiй видать дочку замiж, поки не пiдросли меншi дочки.

- Люди живуть i бiднiше, i живуть же якось! - закiнчила мати тими словами свою розмову.
- Люди живуть якось, а менi не хотiлось би так жити! - тихо промовила Ольга й почала ходить по залi, згорнувши руки.

"Тiльки й подобається менi в Радюковi, що його гарна врода: чудовi очi та брови, свiже лице та його лiта молодi, - думала Ольга, - яка його любов тепла, молода, пахуча! Як би я кохалась з ним!"

I вона уявляла себе з Радюком, нiби пару голубiв, нiби пару тихих горличок, для котрих весь свiт тiльки в їх милуваннi та цiлуваннi. Вона почала думать про себе, як про таку горличку, i сама з себе засмiялась. Вона закинула голову на плечi й швидше почала ходить по залi. Чорнi розпущенi коси впали на плечi й укрили їх зовсiм. Ольга бачила себе всю в дзеркалi, що висiло якраз проти неї, i подумала: "Нi! я не голубка, не горличка. Менi не до вподоби життя тихої горлички! Таке життя не вдоволить мене; такого щастя буде менi мало".

I вона пригадала собi, як стояла недавно з Радюком над горою, пригадала його вид. Вона нiби бачила його всього в чорному, навiть в чорних рукавичках. Вiн здававсь їй таким не блискучим, таким темним, таким вченим, простим в словах! Його становище в суспiльствi здавалось для неї таким нiкчемним, незначним, що вона засоромилась i почервонiла, поставивши себе рядом з ним як його жiнку! Вона ще вище пiдняла голову й дивилась на стелю. Чорнi коси одхилились од плечей i гойдались на повiтрi, як густе руно.

- Що ти, Ольго, все думаєш? - спитала мати, сидячи на софi й дивлячись на неї.
- То се, то те думаю, а бiльше нiчого, - одказала Ольга.
- Ти щось бачила в садку? Щось таке чула, та не хочеш менi сказати? Еге, так?
- I не чула, й не бачила нiчого такогої - промовила Ольга i знов задумалась.
Не такого мужа, як Радюк, звикла Ольга бачить в своїх мрiях, її iнститутськi мрiї про послiв i графiв давно трохи простигли в звичайному життi, але все-таки вона хотiла буть жiнкою чоловiка поважного i своїми достатками, i чинами. Вона собi уявляла мужа великим, здоровим, з блискучими еполетами, в орденах, ще й до того багатого. Таких людей вона не раз бачила i в iнститутi, i в життi. Вона пам'ятала ще, як бачила у Турман якогось генерала з Петербурга, повновидого, гарного, високого; на його грудях блищали хрести, на плечах сяли еполети. Вона пам'ятала й його веселу розмову, аристократичне горде лице. Ольга зрiвняла з тим iдеалом Радюка, i який вiн здався маленький, низенький, вбогий i дуже просто убраний! Палка фантазiя так ясно намалювала їй той контраст, що вона аж почервонiла, уявивши себе жiнкою Радюка.
- Скажи-бо, Ольго, що ти думаєш? - чiплялась до неї мати, дивлячись, як її лице мiнялось, то блiдло, то червонiло, то нахилялось, то пiдiймалось угору.
- Оце причепились! Не скажу! - сказала Ольга i ще швидше почала никать од кутка до кутка, кидаючи очима на дзеркало, де було видно її всю.
"Не буду я жiнкою Радюка!" - нiби голосно й ясно пiдказала їй неначе над самим вухом думка.
Їй чогось стало жаль Радюка... Вона любила його. Вона одразу пригадала його гарну вроду, його лице в той час, як держала його за руку. Скiльки було любовi в тих ясних очах!
"Навiщо я його стрiла, навiщо я його полюбила? Нащо вiн сповнив моє серце коханням? Хоч би була я впала йому на груди, витягла з його уст перший букет молодої любовi. Коли б не та капосна панiя, що десь узялася на дорiжцi!"
Ольга вхопилась рукою за серце й почувала любов свiжу, як незiрвана квiтка, пахучу, як троянда, солодку, як пахощi бiлої лелiї, i ледве вдержала сльози. Вона почула, що в її душi йде

читати