Завантажити

на своєму вiку.
Ликерiя Петрiвна сидiла й мовчала, їй приємно було слухать про таку щиру, гарячу молоду любов.
- От ви й замовкли. Говорiть же менi про його: який вiн тепер, чи змiнився на виду, чи все однаковий, як однакове повiк пишне сонце на небi?
I панiя Висока мусила розказувать їй за Радюка все-все: як бачила його, коли приїхав, як засмутився, побачивши слабу матiр, як плакав, як вiн навiть жалкував за Галею.
Галя слухала, плакала i втiшала своє серце тiєю розмовою.
Прийшов Масюк i Масючка. Висока й їм розказала за Радюка, за Галине нещастя. Масючка почала й собi плакать, а Масюк дуже-дуже засмутився й не промовив i слова.

-- То не вiн винен, то його горда мати винна. Вона до нас тiльки раз i приїздила. Не такої треба їй невiстки, як наша Галя, - говорила Масючка, втираючи сльози.
Поїхала Висока й зоставила смутну сiм'ю в сльозах, в смутнiй хатi, в смутний, дощовий, осiннiй вечiр.
Минула зима. Настала пишна зелена весна. Розвивсь садочок, зiйшли квiточки в Галиному квiтнику, зiйшли й зацвiли червонi гвоздички. Галя поливала їх та все згадувала зрадливого, але милого для її серця. Вона любила ходить у садку до тiєї вишнi, де так поетично й несподiвано стрiла його й почула вперше його слово за кохання. Вона все спiвала ту пiсню, що тодi спiвала:
Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полi;
Не дав менi господь
Нi щастя, нi долi.
Єсть у мене миленький,
Та далеко од мене;
Перечула через люди,
Що цурається мене.
Радючцi стало лучче. Вона одужувала, тiльки не швидко. Вже вона могла сидiти, вже могла розмовлять не втомлюючись. Павло Радюк зостався в Журбанях, доки мати зовсiм одужала. В тишi, на селi, ходячи по хатах, гуляючи по садку, по степу, вiн усе думав про Ольгу. Не раз i не два вiн згадував i Галю Масюкiвну, згадував любов свою до неї. Але вiн часто забував навiть за матiр: його думка все лiтала над Києвом, на знайомих мiсцях, над тими горами, де вiн гуляв з Ольгою, на тих алеях, де вiн ходив i розмовляв з нею.

Вертаючись назад до Києва по страшнiй грязюцi, пiд осiннiм холодним дощем, чого вiн не передумав, сидячи в закритому возi! Смутне небо порошило дрiбним дощем. Степ здавався безкраїм морем пiд густим, як туман, дощем та хмарами. Вiн передумав усе своє будуще життя з Ольгою в парi, до самої старостi, наче бачив своїх дiток, що росли, вилися на колiнах в Ольги, бачив Ольгу, щасливу й веселу, бачив свою тиху старiсть серед щасливої сiм'ї. Все те вiн нiби бачив у своїй думцi, доки перед вечором одного дня не побачив на високих горах Києва. Як забилось його серце, як вiн угледiв високу лаврську дзвiницю з-за чорного бору!
Приїхавши пiзненько, Радюк зараз убрався й пiшов до Дашковичiв. До його вийшов Дашкович i дуже ласкаво привiгався з ним.

- А нашi пiшли оце в клуб. Сьогоднi вечiр з танцями. Пiшла Ольга й Катерина, i Марта Сидорiвна, i Степанида Сидорiвна. Коли не хочете спать, то йдiть i ви туди ж таки. Як же здоров'я вашої матерi?

- Спасибi вам! Мати моя вже зовсiм одужала. А була вона дуже слаба. Всi думали, що вже не одужає.
- Слава богу, слава богу! Я дуже радий! А ми за вами все скучали та все вас згадували. I Ольга часто згадувала за вас.

- Згадувала? - не втерпiв Радюк, щоб не спитать.

- О, згадувала! Ми всi вас згадували, ще й не раз.

- Може, й справдi пiду я в клуб. I погуляю, i з знайомими побачусь, - сказав Радюк i попрощався з Дашковичем.

Радюк поїхав додому, в одну мить убрався, причепуривсь i вже пiзно приїхав на вечiр. Вiн усе думав за Ольгу, як то вона його стрiне, як його привiтає.
Радюк увiйшов у залу, де були танцi, i потрапив саме на польку. Вiн став коло дверей, i перед його очима, мов вихор, миготiли пари одна за другою, неначе птицi шугали, обвiваючи його лице вiтром. Вiн зараз угледiв Ольгу.
Дожидаючи, поки скiнчиться танець, Радюк притулився за товстою колоною, що кидала од себе широку тiнь. Йому було видно всю здорову подовжасту залу.
Пiсля всього того, що довелось Радюковi пережить, пiсля темної кiмнатки, де лежала його недужа мати, де тхнуло аптекою, пiсля довгої дороги пiд осiннiм небом i дощем вiн просто потрапив на веселий i людний вечiр. Голосний оркестр, велика й свiтла зала, повна повбираних людей, веселi празниковi лиця, галас, шум - все те так вразило його одразу, так заслiпило, заглушило, що вiн мусив обпертись об колону головою й трохи оддихнуть.

Перед його очима, наче метелики, пролiтали пари. Вiн минав їх очима й шукав Ольги. Коли це й вона пролетiла в парi з Кованьком i так швидко заховалась в гуртi, як i з'явилась. Вiн побачив її чистий i рiвний профiль i зрадiв, як мала дитина. I знов Ольга пролетiла перед ним в парi з якимсь офiцером, поставним, огрядним, червоновидим, з гордими, аж надутими червоними губами. Радюк глянув на її вид i зауважив, що лице було щасливе й веселе; погляд її очей був недбайливий, веселий, байдужний.

Музики перестали грать, пари перестали танцювать, i всi розiйшлись по залi, втираючи гарячi лиця хусточками.
Радюк

читати