Завантажити

огидли їй ще в iнститутi. Ольга позiхала, плющила очi так, що аж сльози виступили на її очах, i перестала розумiть, до чого все те стосувалось. А тим часом вона знала, що Радюк вже безпремiнно заговорить з нею про те капосне писання. Пригадуючи те, що прочитала, вона ледве згадувала п'яте через десяте й кинула книжку на стiл.

- Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! - промовила голосно Ольга, позiхнувши. Коли це в кiмнату вбiгла Катерина i вхопила ту книжку, що лежала напохватi.
- Що це ти читаєш? - спитала Катерина.

- И сама не знаю, що читаю! Це менi накинув Радюк.

- Дай менi! i я прочитаю.
- Бери, голубко, читай, та й менi розкажеш i розтовмачиш, бо я стала така лiнива, що аж сама собi дивуюсь, - сказала Ольга.

Катерина вхопила книжку й побiгла додому. Вона зараз сiла й прочитала всю "од дошки до дошки".
Швидко настав i вечiр у Дашковича. Студентiв зiбралося мало, що аж Ольгу дуже вразило те, що на той вечiр зiбралось дуже мало студентiв, багато менше, нiж збиралось колись переднiше. Дашкович тепер постарiвся й дуже змiнивсь. Вiн тепер зовсiм звернув на iншу стежку й почав забувать свої Сегединцi, свiй народ, свою лiтературу й чогось вчепився до чистої науки та до слов'ян, неначе в їх було все щастя України, все щастя українського народу.
Тимчасом, як Дашкович балакав з студентами, котрi вже слухали його розмову бiльше якось офiцiально, щоб не скривдить професора, Радюк пiшов до Ольги й почав розмовлять з нею за ту книжку. Ольга почервонiла, як мак, i все одбувалась загальними фразами, хвалила гарний стиль, поетичнiсть писання, його правдивiсть i говорила все те, що може сказать кожний чоловiк, не читавши книжки, але знаючи, за що там написано. Радюк догадавсь, що вона або зовсiм не читала книжки, або тiльки переглядiла. Ольга так нудилась од тiєї розмови, що Радюк замовк i задумавсь. Тодi Катерина почала вмикуваться в їх розмову й заговорила дуже розумно. Радюк пiдвiв на неї очi. Катерина побачила, що його очi заблищали, дивились на неї прихильно, i душа її взрушилась, як птиця, пiд його поглядом. Вона так близько сидiла коло його! Його очi так близько свiтились коло її очей! А Радюк знов одхиливсь од неї й почав безперестану верзти Ользi ту нiсенiтницю, в котрiй так багато тями тiльки для того, хто її говорить або слухає. Радюк почув, що сила тiєї животинної любовi, котрої вiн так не поважав, тепер задля його стала вище од усякої iдеальної, духовної, високої любовi. Вiн почував, що в той час для його молодого серця сила чорних очей i свiжих уст була дужча од самої вищої просвiченої любовi, хоч би вона була любов'ю янголiв неба!

Тим часом мiж Дашковичем й одним палким чорнявим сербом почалась дуже цiкава спотичка. Дашкович якось ненароком зачепив нацiональну честь сербiв: не похвалив Сербiї. Опришкуватий серб так i спалахнув, як порох, i почав сливе репетувать.
- Ми не нiкчемнi! Ми не дурнi, хоч ми й побитi ворогами! Ми не оступимось од своєї нацiональностi нiзащо в свiтi! - репетував молодий палкий серб i схопився з мiсця.
Його очi нiби горiли; руки складались в кулаки. Вiн кричав та приступав все ближче до стола. Дашкович устав i собi й не знав, що й почать, викликавши таку мару.
- За честь свою, за честь свого народу й нацiональностi ми ладнi тричi вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував i глузував! Ми ненавидимо наших ворогiв туркiв за те, що вони гнiтили нас i потоптали нас ногами! - аж верещав серб, i його здоровi очища страшно блискали. Ввесь вiковiчний гнiт, вся ненависнiсть виявилась в тому дикому поглядi його очей.
- Ой, я боюсь! Який вiн став страшний! - промовила Ольга до Радюка.
- Який вiн гарний! - скажiть лучче; дивiться, яким огнем блищать його очi; яка палка його розмова! яке завзяття, яка свiжа сила! Отакий не пiддасться ворогам! - сказав Радюк.
В залi всi замовкли, тiльки дзвенiв голос палкого, аж трохи дикого серба. Професор стояв нi в сих нi в тих.
Тим часом Степанида Сидорiвна, побачивши, що крикливий студент так присiкався до її чоловiка, прожогом кинулась на помiч.

- Коли ви так поводитесь в моїм домi, то вибачайте на цiм словi!
Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими очима, що вiн втихомирився й почав оступаться назад. До неї на помiч прийшла i Марта Сидорiвна.

Обидвi сестри так присiкались до молодого серба, що купа студентiв кругом його так i розсипалась по залi, неначе од куль з рушниць та гармат.
Кованько торкнув лiктем Радюка й промовив: "От комедiя! Ото є на що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз'ярився! А Дашкович! їй-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедiя! Є чим натiшиться. Iй-богу, часом за поганшу платять грошi".
- Кованьку! перестань-бо дурiть по-школярськiй! - сказав йому Радюк пошептом.
Радюк похопився одiйти од Кованька, бо його брав острах, щоб вiн часом i справдi не встругнув якоїсь школярської штуки.

Тим часом гостi почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався й довго ще балакав з Ольгою.
- Чи принести вам ще

читати