та зміщення її магнітних полюсів. Сонце викидає величезні протуберанці. Значно частіше трапляються техногенні аварії та катастрофи. Без належних підстав перестають працювати електричні та комп’ютерні мережі. Виникають та поширюються нові хвороби, зокрема й невиліковні інфекції. Зростає кількість актів тероризму та злочинність. До влади приходять люди, які вочевидь є одержимими та божевільними. Неймовірною є чисельність нових сект та псевдорелігійних вчень.
— Хіба ж такого не траплялося раніше?
— У таких масштабах — ні! — твердо сказав Черняк.
— І що тепер ми маємо робити? — Аскольд підвівся й зробив кілька кроків маленьким кабінетом.
— Днями з експедиції повернеться професор Юрій Довжик…
— Мій викладач археології? — трохи здивувався молодий чоловік.
— Так. Він має одну дуже цікаву гіпотезу, що може стати нам у пригоді. І людству теж. Незабаром ми з ним її обговоримо.
Поміж двох десятків ресторанів-дебаркадерів, які «пришвартувалися» до бетонної підпірної стіни набережної між станцією метро «Дніпро» та Річковим вокзалом, затесався один, порівняно невеликий і непоказний заклад харчування з негламурною назвою «Веранда». Цього сонячного ранку там майже не було відвідувачів. Лише столик у кутку зайняв гурт молодих людей — четверо парубків та одна дівчина. Досвідчене око молодого адміністратора ресторації безпомилково визначило їх як мажорів — дітей заможних батьків, які навіть снідати звикли в недешевих закладах. Два припаркованих біля сходів джипи, на яких приїхала ця компанія, були залізним аргументом на користь такого спостереження. Втім щось у їхній поведінці видалось метрдотелю не зовсім звичним, не мажорним. По-перше, молоді люди не матюкалися, а по-друге — зверталися до нього та до офіціантів на «Ви». І взагалі, поводилися вони як виховані люди. «Занадто вже якісь цивілізовані мажори. Мабуть, трохи пообтесалися по своїх Європах-Америках, — подумав метрдотель, нишком спостерігаючи за цими клієнтами зі свого місця за стійкою біля входу. — І серйозні та й заклопотані вони чимось», — продовжував він розмірковувати знічев’я.
Тим часом у кутку біля вікна за столом точилася притишена розмова.
— Аску, то Черняк категорично наполягає, щоб ми припинили користуватися артефактами? — запитав Ілько.
— Так, принаймні тимчасово, доки не зрозуміємо, яким саме чином вони впливають на стан часопростору, — похмуро підтвердив Аскольд.
— Без артефактів ми абсолютно беззахисні перед цекістами, — зауважив Павло. — А вони не залишать своїх спроб змінити минуле.
— Ну, в нас є ще Лахудрик і Пассуган, — Надія спробувала трохи розвіяти песимізм брата.
— До речі, а чому це сьогодні вони не з нами? Щось я нікого з них не відчуваю на подумковому зв’язку, — Аскольд навіть роззирнувся довкола,