Завантажити

Моїй мамі Галині Матвієнко


Жезл ментівський відкусив хтось із потойбічних сил
Яскраво-червоний «Альфа Ромео» рвучко виїхав на узвіз Трисвятительської вулиці та зупинився біля споруди Інституту філософії. Засмаглий, стрункий парубок, у білій, модно зім’ятій сорочці та чорних джинсах, поцілував симпатичну дівчину, яка сиділа за кермом, та одним вправним рухом вистрибнув із автомобіля. Виблискуючи лакованими туфлями, він попрямував до жовтаво-рожевої будівлі наукової установи й наступної миті вже зник за її пошарпаними вхідними дверима.
Білявка, на ім’я Надія, провела парубка ніжним поглядом, хвацько розвернула машину й помчала вниз до Європейської площі. Повертаючи біля колонади стадіону «Динамо» на Петровську алею, вона згадала, як тут узимку познайомилася з Аскольдом. Минуло лише з півроку, а скільки всього трапилося за цей час: і страшного та небезпечного; і дивовижного, веселого й цікавого. Он, праворуч, бовваніє сірий незграбний пам’ятник їхньому доброму знайомому та наставникові святому Ап-Остолові Андрею. Надію з ним минулої зими познайомив її коханий, Аск. Трапилося це в… першому сторіччі нашої доби.
І зовсім той кам’яний Ап-Остол не схожий на справжнього. Над його гранітним монументом на схилі височіли трохи потьмянілі від передчуття близької осені високі дерева. Навпроти, немов пишаючись білими шатами, стояла золотоверха капличка, освячена в ім’я того ж таки святого Андрея.
Дівчина пригальмувала біля пам’ятника. Вона відчувала дисонанс між красою краєвиду та неоковирністю цього помпезного монумента, спорудженого, аби потішити чиєсь чиновне самолюбство. Раптом її нахабно відволікло вугільно-чорне волохате створіннячко з великими криваво-червоними очима. Воно просто з нічого виникло між кермом і вітровим склом автомобіля, всілося над панеллю приладів та затулило пухнастим хвостом спідометр.
— Ні, ну ти мені, Надько, скажи, — заговорив прибулець із невидимості, — чому треба було пхатися через півміста, аби підкинути твого Аска до того інститут-ського хвілозофа? Хіба ви не могли за допомогою Книги створити браму часопростору та й перейти прямісінько до кабінету отого вашого кіньсультанта, чи як там його? Завше ж так робили, дідько його забирай! А зараз лише час згаяли!
— Пассугане, скільки я муситиму тебе просити: говори правильно й не лайся? Коли вже персональний демончук завівся в моїй родині, то він має бути чемним і вихованим, — дівчина плавно натиснула на педаль газу, повертаючи узвозом угору, до площі Слави.
— Еге, ти ще скажи, що демон має бути щиросердний, добрий і працьовитий! — створіння вищирило сліпучо білі гострі ікла.
— А от Лахудрик Пенатій…
— Та Цур тобі з Пеком1 заодно! Як щось, так одразу ж мені за приклад домовика ставиш. І брат твій, Павло, завше

читати