Завантажити

глиною для інших стати й нам.



176
Я чув, що праведні підіймуться з могили
В тім самім образі, в якому опочили.
Тому я з милою й вином не розлучаюсь,
Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили.



177
О небо! В злигоднях повинне тільки ти,
Старе вмістилище ненависті і мсти!
А ти, о земле, ти... Якби в тобі копнути,
Які б коштовності вдалося віднайти!



178
На муки, кажуть нам, засуджений п'яниця.
Не вірте вирок той ніколи не справдиться!
Якщо поглине ад закоханих і п'яних,
То завтра ж у раю нікого не лишиться.



179
Цю пишну піалу, що сяяла, як жар,
Розбито й кинуто... Минатимеш базар -
Під ноги поглядай, не наступай на неї
З піал голів людських її зліпив гончар.



180
Що в мудрості тепер Як догоджати їй,
То краще йди в сарай та бугая подій!
Сьогодні вигідно носити глупства лахи,
Бо розум ціниться дешевше за пирій.



181
Хайяме-грішнику, ти вбрався в темні шати -
Й журбою думаєш гріхи із себе зняти
Хіба не для гріхів існує всепрощення
Воно для грішника, тож годі вболівати!



182
Соннивче, скоро день! Жени з очей дрімоту!
До музики й вина збуди в собі охоту!
Тим, хто живе тепер, недовго обертатись,
А тим, хто відійшов, немає повороту!



183
Коли, опатравши, як птицю степову,
Назавжди смерть мене утопче у траву,
Зберіть тоді мій прах, зробіть сулію з нього -
I, вчувши смак вина, я знову оживу.



184
Коли сконаю я, вином мене обмийте
I поминального у келихи налийте!
Як хочете знайти мій прах у день спасіння,
Долівку заступом у кабаку розрийте!



185
Не пий, наказують, твоя вина в вині
Настане судний день - і будеш ти в огні.
Це так... Та з радістю б віддав я землю й небо,
За мить, коли в шинку ми сидимо хмільні.



186
Ми - зібрання ляльок, нас крутить як хотя
Небесний витівник. На килимку життя
Ми витанцьовуєм (це правда, а не казка) -
I потім падаєм у ящик небуття.



187
Я птаха спостеріг на древній вежі Туса,
Що пильно роздивлявсь на череп Кай-Ковуса.
Я чув, як черепу він мовив «Леле, леле!
Де тулумбасів гук, де горді чола й вуса»



188
Як буде в тебе жбан іскристого напою,
Розпий з людьми його, з якою хоч юрбою,
Той, хто життя нам дав, не журиться нітрохи
Твоїми вусами й моєю бородою.



189
О небо! Тугою мені ти серце краєш,
Сорочку радості з плечей моїх зриваєш!
Вітрець, яким дишу, ти полум'ям проймаєш,
А воду, що я п'ю, ти в попіл обертаєш!



190
Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
Короткого життя Всі, хто живе, умруть.
Життя у позику тобі даеться - отже,
З ним розлучитися щодня готовий будь!



191
Ми поряд з келихом тримаємо Коран,
То йдем у праведний, то знов у грішний стан.
Під синім небом цим не зовсім ми кафіри
I не належимо цілком до мусульман.



192
Немало і до нас було ночей і днів,
Так само небосхил танок одвічний вів.
Тихесенько ступай, бо глина під ногами
Була зіницями місяцевидих дів.



193
Із глека повного, із наших повних чар
Скуштуймо в затишку лози солодкий дар!
Живім, поки живі - і поки пару глеків
Із праху нашого не виліпив гончар!



194
Над марним світом цим не треба вболівати,
Хай серця не смутять його розкішні шати.
Минуле відійшло, майбутнього не видно!
Тож майся весело - і не зважай на втрати!



195
Встань, серце, візьмем чанг і вип'ємо вина,
I добрії свої збезчестим імена!
Як треба - й підстилку пропиймо молитовну!
А сором... нащо він, коли душа хмільна!



196
Святковий місяць наш іще засяє ново.
Тож веселись і ти! Все убране святково.
Старий від слабості поблід і зажурився -
I, виболівши, в тьму спаде обов'язково.



197
Що я закоханий, у тім гріха не бачу.
Про це з невігласом я й слів дарма не трачу.
Адже кохання мед лікує тільки мужніх,
Непомічний він тим, хто має іншу вдачу.



198
У світі нашому, в його ділах
Я тільки марність бачу, тільки прах.
Куди не гляну, бачу я для себе
Лише біду... Хвала тобі, Аллах!



199
Аж поки рук своїх ми дружбою не зв'яжем,
Ми лиха нашого не вб'єм, не переважим.
Хоч не розвиднілось, ми випиймо, бо сонце
Вставатиме й тоді, як ми у землю ляжем.



200
У місті вславишся - не обминеш огуди.
В кутку сидітимеш - назвуть зловмисним люди.
Ільясом, Хизром будь - не пощадять, тож краще
Живи самотником і не ходи нікуди.



201
О Майстре, нашого життя первопричина!
Чом стільки має вад твій первотвір - людина
Як добре виліпив, навіщо розбиваєш
А вийшла помилка - чия ж у тім провина



202
Своєї долі ми не зменшим, не примножим -
Стрічаймо ж суджене із настроєм погожим!
Твої й мої діла, оскільки нам відомо,
Переінакшити ми все одно не зможем.



203
Коли в тобі самім добра і зла зерно
I Долею твій шлях накреслений давно,
Ти неба не картай, а розміркуй за тебе
У тисячу разів нещасніше воно!



204
Поглянь на випнутий угору небосхил,
Що найкмітливіших утоптує у пил!
На дружбу келиха й сулії, що устами
Стулились,

читати