Завантажити

трапезою з горілкою і вином Микола Воробйов зневажливо висловився про його картини і мало не поплатився життям. Черниш давив його за горло. Черниш, білявий з блакитними очима атлет, правдива біла бестія, а Воробйов, як справжній горобчик, з високуватим голосом, хирляк. Ледве розвели бешкетників... Згодом художник поїхав до Чехословаччини і невдовзі за нез’ясованих обставин помер.
Якийсь час, а це вже було після «Галушок», я збавляв час у майстерні одного з Плаксієвих приятелів дизайнера Дмитра Сафонова ( про ту майстерню я вже згадував у есеї «Незникома білість полотна»): то було напівпідвальне приміщення поблизу залізничного вокзалу. Саме там я мало не став наркоманом. З легкої руки чи то маляра, чи то скульптора на прізвище Романов. Він регулярно ходив на вокзал по цигарки , начинені наркотою, так званим планом. Кілька разів давав затягнутися й мені. Очевидно, наркотичне зілля мене не брало, позаяк я, робивши по кілька затяжок , а до них вдавався не раз і не два, так і не приохотився до такого штибу куріння. Невдовзі Романов кудись зник і відтоді я його уже ніколи й ніде не здибував. Казали, нібито він того ж таки року чи, може, трохи пізніше, помер, але не від наркоманії, а банальніше – не вийшовши із запою. І ще чим мені запам’яталася привокзальна майстерня так це реплікою одного з її завсідників. Коли ми після чергової пиятики були вже напідпитку, той хлоп, підтримуючи розмову про таке табуїзоване в ті часи явище, як педерастія, каже: «А знаєте, поцілувати хлопця – то вели-и-чезна насолода. Ні з чим незрівнянна, ні з чим…». Кажучи ті слова, чоловік закотив очі під лоба, очевидно, ближче до мозкового центру насолоди, так що вони перетворилися на два білих наливи з блакитними прожилками… Самого ж обличчя автора ризикованого, в загалом гомофобному товаристві, одкровення мені уявити не сила. Хоча прізвище мрійника пам’ятаю. Але чого вартує прізвище, коли не уявляєш обличчя?! Замісць тієї блаженної п’яненької пики в напівтемряві напівпідвалу, що буквально за якихось пів кілометра від залізничного вокзалу, бачу геть чистий екран: на ньому може з’явитися будь-хто, скажімо, рафіновані естети Жан Кокто чи Андре Жід або і наскрізь маскулінні приборкувачі чоловічих гузниць Юкіо Місіма чи П’єр Паоло Пазоліні…
1972 року Рубана за спробу створити українську комуністичну партію ( виявляється, може бути і така забаганка ) посадили в психушку, тож наші посиденьки, і перед кав’ярнею, що навпроти пам’ятника Леніну, і в «Хрещатому яру», урвалися, бо, власне, Рубан був чи не єдиним їх натхненником. Саме він ревно дотримувався неписаного правила: щочетверга в певний час у визначене місце приїздити до Києва. А не стало Рубана, не стало й ритуалу. З усього, як мовиться, добірного товариства у мене лишилися два приятелі — Борис Плаксій і Микола Воробйов. Віктор Кордун, одружившись, на правах приймака оселився неподалік від Києва у приміському містечку Вишневе, а закінчивши театральний інститут, влаштувався на роботу в київське видавництво «Мистецтво»; відтоді, аж до так званої пєрєстройкі, ми його бачили зрідка. Був у мене ще один приятель – уже згадуваний у цьому нарисі поет Михайло Бахтинський, котрий закінчив московський літературний інститут, тож мав статус, так би мовити, професіонального віршника, а перед навчанням у тій кузні літературних кадрів він працював слюсаром чи, може, токарем на якомусь із московських заводів, тож досить тривалий час і мешкав у Москві; переважно орієнтувався на московських шістдесятників. У нього в столиці Росії залишилися його друзі. Там було його серце. Він не втомлювався розповідати про свого товариша, брата поетки Новелли Матвєєвої, напівдисидента, котрий нібито працював кочегаром у якійсь шаражці. Час від часу Мишко їздив до Москви і навідував свого приятеля. Якщо вірити Бахтинському, той приятель, був дивовижним прозаїком. Михайло часто згадував і про свого вже на той час померлого товариша з Вологди Ніколая Рубцова, якого буцімто задушила п’яна коханка. Хоча, як було встановлено через багато років потому, насправді Рубцов мав ваду серця й помер від інфаркту, а пальці коханки на його горлі лише пришвидшили пророцтво поета про свою смерть у хрещенські морози. Дивний збіг, але Бахтинський також, хоча й у дещо інший спосіб, був викинутий з життя жінкою. Доживав віку в притулку для перестарілих людей. По його смерті залишилося дві валізи архіву, проте СПУ й музей літератури забрати ті валізи з богадільні нібито відмовилися... Михайло Бахтинський, як на мене, був справжнім жерцем храму літератури, позаяк досконально знав і любив, скажемо так,чи не кожну свічечку сучасного йому літературного процесу. Така одержимість трапляється вельми рідко. Але, слава Богу, трапляється .
З 1970 року, після концертної діяльности в Музично-хоровому товаристві, я майже вісім років працював у конторі під вивіскою «Нормативно-дослідна станція

читати