Завантажити

нема. Як немає і самого Діми. Він переставився на п’ятдесят восьмому році життя від ниркової недостатности. Уже після розпаду Союзу. В нього була мрія стати солістом оперного театру, але мрія виявилася нездійсненною: він так і пішов з цього світу звичайним хористом, сказати б, тенором хору. Іноді Дмитро Лящук намагався вирватися з того хору, тобто пробував перекричати усю масовку, а як наслідок – постійні конфлікти з дирекцією, а особливо з диригентом театру Степаном Турчаком.
На тому місці, де був наш притулок, нині почеплено табличку з написом : «Вигул собак заборонено». ...Ночував я в тій нічліжці рідко. Здебільша ніч заставала, якщо не в майстерні якогось художника, то або у двоюрідного брата Володимира на вулиці Ломоносова, де мешкали викладачі університету, або десь на Борщагівці на квартирі Михайла Бахтинського, або, і то найчастіше, в Миколи Воробйова після нашої чергової таємної вечері із смаженою на олії картоплею та пляшкою оковитої, а то в мого колишнього однокурсника Василя Гунька, чи ще в когось з численних на той час приятелів. В Музично-хоровому товаристві, де я організовував платні й безкоштовні концерти в різних так званих точках (у філармонії, консерваторії, Жовтневому палаці тощо) пробув, здається, дев’ять місяців. Звідти мене, і це було саме так, вигнали за… грошові махінації. Власне, ніяких махінацій не було, але в мене пропали квитки на платний концерт, причому на чималеньку суму. Аж на сто двадцять карбованців. Якщо взяти до уваги, що моя місячна платня становила дев’яносто карбованців, то стане зрозуміло, в яку халепу я потрапив. І зараз не можу збагнути, куди ті квитки могли подітися. Важко сказати, адже біля мене вешталося так багато голодних людей. За час «музично-хорової діяльности», я встиг зорганізувати кілька музичних та музично-поетичних вечорів. До них я залучав опальних композиторів, здебільша вихованців Бориса Лятошинського, зокрема Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Володимира Губу, Віталія Ґодзяцького, Лесю Дичко...
Пізніше з деякими учасниками моїх концертів, я навіть заприятелював. Найбільше мені подобалася музика Валі Сильвестрова. У чомусь вона нагадувала малярство Бориса Плаксія. Саме в той час у видавництві «Музична Україна», за сприяння Мишка Бахтинського, мені запропонували відредагувати щорічник «Українське музикознавство», присвячений партесному співу й причетним до нього композиторам – Веделю, Березовському та Бортнянському. А завідувачкою редакції, де готувалася до видання та книжка, була Лариса Бондаренко, дружина Сильвестрова. Надзвичайно вродлива жінка: матове обличчя з величезними чорно-зеленими очима, краса, яка трапляється лише в рафінованих гебрейок. Можливо, не в останню чергу, завдяки її вірі в Сильвестрова, її присутності в його біографії , він став тим, ким він є на сьогодні. Прожила Лариса, як вона висловилася перед смертю, свої п’ятдесят п’ять років. Коли ми її ховали, від дивовижної краси не лишилося й натяку: цироз нагло поглинув те диво.
Доки до Києва наїжджав із своїх Лісників, а це десь за 10 – 15 кілометрів від столиці, Василь Рубан, ми майже всією Київською школою, за винятком хіба що Михайла Григоріва, котрий подався (чи його відправили, і нібито від СПУ) в Ригу, і Василя Голобородька, бо він безвиїзно мешкав у своєму Адріянополі на Луганщині, раз на тиждень збиралися біля Київського кафе, себто на розі Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка. Дещо пізніше — в кав’ярні «Хрещатий яр» (інша назва тієї імпровізованої майстерні Бориса Плаксія – «Галушки»), що на самому початку Прорізної (тоді це була вулиця Свердлова): там Борис розписував стіни, зокрема й нашими портретами. Окрім Бориса Плаксія, в «Галушках» працював художник Валентин Сивашенко. Він робив вітражі та викарбовував на металі портрети київських князів і їхніх дружинників. Грек за походженням, зовні скидався якщо не на небесного походження Аполона, то принаймні на посталого з флори красеня Адоніса. Через кілька років, допившись до білої гарячки, Валентин викинувся, здається, зі сходів третього поверху ресторану «Столичний», і впав на бетонну підлогу першого поверху, але якимсь чудом не вбився. Після кількох складних операцій, в тому числі й на мозку, все-таки оклигав, одначе геть втратив пам’ять і відтоді вже нікого з нас не впізнавав. Вище по Прорізній, навпроти нинішнього «Молодого театру», була ще одна, але вже суто художня майстерня. Належала вона Миколі Чернишу. У нього ми днювали й ночували. Як художника я його не сприймав. Малював він багато, здебільша експериментував. Та йому, як на мене, бракувало не те що професіоналізму, а оригінальности, яка постає з намагання витягти з потойбіччя небіжчика, який п’є молоде вино (перепрошую за цитату з маніфесту вожака сюрреалістів Андре Бретона, що її я вже наводив у своєму есеї про малярство Сальвадора Далі). Але як людина був вельми товариський, хоча з непомірними амбіціями. Якось за вечірньою

читати