Завантажити

думки й одночасно вкласти туди інші?
В країні, що звикла жити за інструкціями, постановами, основоположними принципами рішень з’їздів і пленумів, нових інструкцій ніхто не розробив.
Одним із елементів філософії еволюції є те, що на зміну часу розрухи обов’язково повинен прийти час творення.
Але він чомусь не поспішав.
На думку Макса, він сам, за замислом Творця, прийшов у цей світ, як і більшість людей, творити — реалізовувати в мирському житті закладену в нього енергію творення.
Саме така енергія, споконвіку закладена в кожному немовляті, як на Макса, має нуртувати й вирувати в кожному рухливому малюкові. Але дорослі, на жаль, досить безбожно заганяють, затискують її в загальноприйняті суспільством з його мораллю рамки — свідомо обмежуючи її природну реалізацію. В результаті такого могутнього насилля над Людиною, гнобиться не лише вона сама: на арену еволюції розвитку цивілізації виходять цілі покоління пригнічених і невсміхнених народів.
А не всміхатися щиро й досхочу — то так неприродно для людини! В цьому Макс був переконаний всім своїм єством.
Якось, іще в радянській загальноосвітній школі, вивчаючи тему про електричне коло на уроках фізики, Максимко серйозно замислювався над досить банальними речами:
«А чому існують провідники, діелектрики, конденсатори, акумулятори? А може, люди такі ж, як і ці творіння рук людських — хтось здатний тільки сприймати чужу енергію, хтось здатен тільки на те, щоб її випрямляти, а вже інші мають здатність її перетворювати?..»
Отоді Макс відчув одну із тих митей, коли здавалося, що в душі ідей, як очерету в річці.
Та юний фізик і метафізик Максимко не пішов надто далеко в своїх роздумах про природу фізики, котра фактично зароджувалася як наука із праці Ісака Ньютона «Математичні початки натуральної філософії».
Максові й тепер було майже все байдуже. Ввімкнений телевізор уже не слухав, не дивився, хоча й не вимикав. Він просто його не помічав. В голові роїлися якісь хаотичні думки, які ліньки було й відстежувати, і якось систематизувати, що за природою йому було зовсім не притаманно.
В часи зневаги до себе всі мотиви, всі причини здаються брехливими. Ніщо не витримує нищівної критики. Якщо копати глибше, до суті, може виявитися, що всякі дії не мають змісту.
В цьому дикому світі, що дзиґою несеться навкруги пекельного волохатого сонця і падає разом з ним — з Максом — крізь безкінечний чорний простір в простори ще більш неосяжні, він любив переважно те, що знав. А чи знав він себе? І для чого любити себе?
Ці думки так ясно проступали на обличчі Макса, що його задумливо хворобливий стан так дістав рідних, що вони чи не силоміць вигнали його в санаторій. Не зважаючи, здавалось, на неприйнятний, несезонний час. До речі, він і сам вже почав усвідомлювати, що ні проводити, ні акумулювати, тим більше перетворювати енергію в якесь творення, а значить і нормально керувати собою, він вже просто не в силах.
Енергії в природі не поменшало. Просто його тіло вже не могло із нею нормально спілкуватися, обробляти її.
Неможливо було стверджувати, що Макс був цілком свідомий цього. Та він і не прагнув дошукуватися причин. Завжди знайдеться безліч причин для виправдання чи пояснення будь чого, а в тих причинах знайдуться свої причини. Він скоріше схилявся тлумачити події свого життя везінням чи невезінням. І саме тому останніми роками вважав, що йому фатально не везло.
Начебто, щастя пішло і десь заблукало. Це лякало. А перелякана людина не розмірковує, вона ховається. Хоча б у себе.
Життєвий оптимізм змагався з низкою невдач.
Макс приходив на роботу щоденно — заставляв працівників робити й по суботах, сам працював і в неділю, та дедалі ставало все зрозуміліше, витоки внутрішньої енергії чимось замулені. Її було все менше. І тоді Макс осягнув, як наслідок, що в ньому починає згасати внутрішня основа — його віра в себе, в свої сили!
Тож, щоб не плювати на все, бо так можна плюнути й проти вітру, а просто вирішивши зректися від повсякчасних турбот-марнот, що розривали його душу, Макс уперше за свої тридцять вісім років, за наполегливими рекомендаціями домашніх, узяв путівку в санаторій «Берег».

— Хто ваш лікар? — кудись між вусами й борідкою ввіткнулася ще не запалена цигарка в очікуванні банальної відповіді.
— Вибачте? — заглиблений у себе чемно перепитав Макс.
— Хто ваш лікар, хто вас лікує? — засвітилася вогником цигарка і пихнула артистичним кілечком ароматного димку.
— Та ось, через одні двері від вас... — розуміючи, що відповідати треба, хоча зовсім не мав бажання спілкуватися, але, враховуючи накопичений за життя досвід, що на будь-якому життєвому екзамені треба змагатися хоча б за «трійку», рефлекторно відповів Макс.
Взагалі-то Макс любив іспити.
Це для нього було, як вид боротьби, — поєдинок. Щось знаєш ти, щось знає викладач. І ви спілкуєтеся, наче змагаєтеся. При цьому один повсякчас «пробиває» іншого, якщо до боротьби є справжня цікавість. Якщо ваші погляди на проблему

читати