Завантажити

заморською маркою «Lady Space», але марка була виграшна — вся продукція йшла нарозхват. Загалом-то, вона була справжнім вітчизняним товаровиробником. Саме таким вітчизняним товаровиробником, якого розхвалювали «для годиться» кандидати у політики всіх сортів і рівнів, закликаючи до захисту і підтримки цього товаровиробника.
Ось тільки, коли вони ставали народними обранцями, то, в силу неймовірного перенапруження, встигали піклуватися переважно про свої виробництва, концерни, холдінги, банки.
Вона ніколи не вірила у своїх народних захисників, бо звикла вірити лише в себе, може, саме тому чогось і досягла в житті.
Вона згідна була просто жити і працювати за будь-якими, але заздалегідь встановленими і непорушними правилами. Бо деякі правила часто-густо встановлювалися за принципом: «сьогодні — на вчора».
Вона не бажала від влади допомоги, лише б не заважали спокійно жити і працювати.
Та мирних стосунків з владою якраз і не виходило. Вчорашній технолог-модельєр, нині — підприємець — директор своєї швейної фабрики, повинна була щоденно вступати в сутички з чиновниками десятків відомств, кожен із яких свято вірив насамперед, розумів свою значущість і нікчемність підприємця.
Та, попри все, вона продовжувала вірити у себе.
При всій видимій успішності, по-справжньому успішною вона себе не вважала, бо не могла впевнено гарантувати щасливе майбуття ні своїй улюбленій доньці, ні, навіть, собі. Нізащо у світі вона не бажала б, щоб її донька, пішовши її шляхом, зазнала принизливо-зневажливого спілкування з діячами всіляких юридичних та владних органів, ділові стосунки з котрими є нормою життя будь-якого підприємця.
А куди подітися?
Влада часто вирішувала свої проблеми і забаганки за рахунок підприємця.
Потрібні кошти на дубові двері, італійські меблі, європейську оргтехніку чи вирішило нове керівництво відгородити себе від народу новою кованою залізною огорожею — будь ласка! «Вперед, опери! Копніть глибше під цього підприємця! Зарвалася, сволота! Хай знає своє місце!»
Копати було неважко.
Ключові закони, що стосувалися підприємництва, змінювалися багато разів на рік. Легко було за чимось не встигнути, не встежити, щось по-різному витлумачити — і зростали купи, то розпочатих, то закритих карних справ на підприємців і горді голови відповідних органів з екранів телевізорів тріумфально доповідали: «Цього року практично у ста відсотків перевірених підприємств виявлено порушення...»
Ридати б від таких цифр, а не пишатися! Якщо вкрав один, то він — злодій, а якщо порушниками стають сто відсотків?
Вона мала достатньо приводів замислитися про це і вважала себе неуспішною, хоча б тому, що сама не бачила ніякого виходу із цього становища.
Валити за бугор, як інші? Але ж її тримала рідна земля!
Якось, будучи студенткою технологічного інституту, на лекції з незрозумілої їй «теоретичної механіки», вона законспектувала: «Зв’язки утримують переміщення тіла у просторі».
До рідної землі її привязували батьки-пенсіонери, що в донедавна квітучому селі топили дровами стареньку піч безкінечними зимами. А нині з запущеного осиротілого — вони, попри все, не хотіли перебиратися до неї у місто. Привязувала її і донька, яку треба було навчати, одягати і, врешті-решт, успішно видати заміж. Бо власний шлюб не склався.
«У доньки все буде по-іншому!» — переконувала вона себе.
Привязувала її і любов. Тепер вона розуміла, що всією душею, серцем і тілом кохає Макса.
Із ним було комфортно, затишно, тепло.
Вона хотіла бути коханою жінкою, та не могла зрозуміти — якою Любов’ю любить її він.
І чи любить він її взагалі?
А що йому із нею гарно і затишно — вона відчувала. І в той же час, вона знала це достеменно, він любить і свою сім’ю.
«Якщо його сім я — частка його самого, то я повинна любити і його родину», — розмірковувала вона. Але душа цього не приймала.
«Любов відбирає розум у того, у кого він є, і додає тим, у кого його нема», — сказав хтось із великих, і вона була з тим згодна. І все ж таки бажала божевільного кохання і ладна була рвонути за Максом куди завгодно, коли завгодно — аби бути з ним.
Пам’ять нагадувала їй, що ця любов хлинула в її душу, як весняна повінь, що прориває греблю, як свіжа травнева злива. Було нестерпно солодко не опиратися їй!
Та поки Макс був поруч, існувала душевна необхідність лишатися тут і миритися з цим життям, яке є.

* * *

Мер міста, бажаючи створити видимість близькості до народу, організував до Дня міста щорічне проведення міні-турнірів із футболу, в котрих, за задумом мера-організатора, зустрічалися команди «влади», «школярів» і «підприємців».
Відважна місцева газетка, підтримуючи свій опозиційний імідж, навіть опублікувала далеко не секретні факти про те, що за участь у команді «підприємців» із бізнесменів стягувалася певна сума — вступний внесок, та якщо бізнесмен бажав зіграти за команду «влади», то «Ласкаво просимо!» — розмір внеску зростав утричі.
«Що наше життя — гра?»
За команду

читати