Завантажити

резонують — ти перемагаєш, отримуєш більш високу оцінку. При цьому переможеного немає, бо перемагаєш самого себе. Макс міркував так: «Відчуття успіху і відчуття провалу — два кінці одного дубця. Їх розділяє невловима грань, вони так близькі одне одному, що одне невловимо перетікає в інше. Тож треба завжди бути напоготові...»
Макс у якусь мить інтуїтивно відчув і пережив ті студентські спогади.
А дійсно, як це він міг іти на прийом до свого лікаря, що навіть прізвища його не запам’ятав? Медсестра, яка заповнювала санаторну картку, давала ж йому направлення: лікар такий-то, другий поверх, перші двері наліво, а йому було все по барабану, що там за табличка з прізвищем на дверях, — він машинально ввійшов у перші двері наліво.
— Значить, отак її звати — «через одні двері»? — настирливо допитувалася крізь кубельця димку сигарета.
— Я можу зараз вийти й прочитати табличку на її дверях, — в надії врятувати становище, і, вирішивши, що це потрібно для обов’язкових бюрократичних процедур, кинувся до дверей Макс.
— Не треба. Заспокойтесь і сядьте. Сядьте зручніше. Я чудово знаю, як її зовуть, — повалився довжиною в одну третину від цигарки попіл і тим самим викликав асоціації з обрисами втомленого фалосу, перетворивши залишки сигарети, що вже дотлівала, на банального бичка, який вже більш імпульсивно смикався, аніж його велична попередниця, і, по діловому, продовжив:
— Молодий чоловіче, я не можу отак одразу визначити перелік ваших… ні, ні, не лякайтеся, не захворювань, визначимо так — проблем, а точніше — завдань, котрі Вам треба негайно вирішити, працюючи над собою. Те, що з психікою, і, як наслідок — з увагою, а, можливо, із пам’яттю, вже є деякі проблеми — це, як не прикро, вже видно. І якщо не зайнятися вирішенням цих проблем сьогодні, завтра чи, може, через рік вам дійсно знадобиться серйозна терапія.
— Отак, навіть? — перепитав Макс.
— Саме так! — догоряла, чи дорікала, цигарка.
— І що ж Ви пропонуєте? — подався вперед Макс, міняючи позу на стільці та інтуїтивно відчуваючи, що це, можливо, і є те, задля чого він тут опинився.
— Для початку відімкніть свій телефон, хоча б днів на п’ять. Тут є все, — цигарка завершувала своє існування широким півколом у напрямку вікна, — щоби більше відчути себе. Відчути себе вільнішим від учорашнього. Спробуйте зробити це самі.
— Ну... — спробував почати Макс, але замовк, зрозумівши, що думка ще не визріла.
— Ну, а я пропоную нам провести декілька зустрічей, тобто, сеансів, — бичок був остаточно і безжально вчавлений у денце казенної скляної попільнички.
Серце Макса затремтіло, як метелик у бурю на гілці: «А якби не зайшов сюди?»
Лікар, що раптом нагадав Максові своєю характерною борідкою Антона Павловича Чехова, щось швидко нотував у санаторній книжці і, начебто повертаючи спілкування на орбіти ділового світу, коротко виклав своє усне резюме:
— Я розписав тут дні й часи наших зустрічей, а точніше, ваших спілкувань із самим собою.
— Дякую, — неквапно підвівся Макс, отримуючи в руки перепустку на інший щабель своїх знань про життя.
Вийшовши в коридор, він все ж таки уважно перечитав табличку. «Все ж таки не все втрачено. У крайньому разі, я ще при пам’яті...» — усміхнувся Макс.

* * *

Пелена густого чи то туману, чи якоїсь химерної хмарини, обійняла і приховала все на відстані кинутого камінця. Туман, мовби коливався, бляклий, як тютюновий дим.
«І звідки тут взятися туману? — подумалося Максу. — Може, його надихали гори?»
Інструктор-провідник Валентин, чи з нервування, чи з досади, збентежено розмірковував: «Це ж гори. Звичайно, не Гімалаї, але все ж таки гори, що вимагають поваги до свого статусу. Звісно, можна й відмінити сьогоднішній похід, а можна й піти...»
— Труднощі молодять, — самовпевнено похихотіла масою у вісімдесят кіло дамочка в шкіряному плащі, яка додумалася рушати в гірський похід на шпильках модних туфельок.
«О, гори!» — вигукнув подумки Валентин. Але досвід не дозволив тому вигукові озвучитися.
— Ну, ми ж на долину привидів ідемо дивитися, а в тумані вона буде виглядати прикольно, — переконливо додав молодик Вадим.
«Піжон з мобільним зв’язком!» — скрушно відзначив про себе Валентин, а вголос промовив:
— Ну, що ж, тоді в мене до всіх буде велике прохання, — точніше наказ: «У горах визначаємо єдиноначальність!» Зрозуміло! Я більше не буду прохати, а тільки — наказувати. Бо я за Вас відповідаю. Хто проти цього, може в гори не йти.
Валентин обвів усіх допитливим поглядом. Всі мовчали.
— Ну, що ж, тоді перший наказ походу: всім триматися гурту. Не відставати. Замикаючим буде Вадим. Ну, з Богом!

Макс мовчав.
Бувало, коли Макс задумувався: «Це гарне передчуття, чи дурне?», тоді досвід доводив, що про більшість передчуттів можна впевнено судити лише тоді, коли часом буває вже занадто пізно.
Ось так же мовчки, виходячи з їдальні, не дослуховуючись розмов і не вдивляючись в оточуючих, не сприймаючи їхні розмови, погляди, якось мимоволі,

читати