Завантажити

напівшепотом додав:
— А що, Максиме Петровичу, може оформити відрядження і на Вас?
Макса аж пересмикнуло від щедроти улесливого науковця.
«Що ж це виходить, мені за мої гроші, як вже щось особливе, пропонують відрядження. Ну ж і перець старий!»
Макс уже жив і мислив по-іншому. В чималу кількість речей, що стали для Макса нормою життя, абсолютна більшість оточення просто «не в’їжджало».
Першими пагінцями підприємництва в горбачовській Русі були кооперативи та комсомольські молодіжні центри, центри науково-технічної творчості молоді. Коли Макс повернувся із лав Радянської Армії, він зрозумів, що настала його ера.
Він ще трохи пообтирав стіни в своєму науково-дослідному інституті й вийшов із безпрограшною ідеєю на комсомольського вожака про створення першого в місті центру науково-технічної творчості молоді.
На щастя, поняття «податки» на той перебудовний час іще не існувало. Єдине, що потрібно було обговорити насамперед, це суму, котра піде «на розвиток комсомолу».
Вожак із задоволенням пішов на це новаторство. А що? І в райкомі «галочку» поставлять, і по одній туристичній путівці на місяць, «на халяву», Макс обіцяв надавати.
Він узявся до справи справді круто.
Перш за все оформив на себе всіх таксистів-приватників, існування яких тільки-но стало нормою життя, а девізом і кредо: «Куємо бабки, доки Горбачов». Заманити таксистів було неважко: приватники повинні були платити йому щось на зразок патенту. Молодіжний центр міг за статутом займатися чим завгодно, в тому числі і приватними послугами з автоперевезень. Тож пропозиція місцевим таксистам платити не в казну, а йому — Максові, в молодіжний центр, за «патент», але на четвертину менше, була прийнята трудовим людом «на ура!»
На комсомольську путівку працювало від сили десять таксистів, а інші працювали на свою кишеню і на «патент Макса». За дзвінком комсомольського вожака на Макса чекала ще одна зустріч.
Максим зустрівся з милим сивим старим, як виявилося, колишнім співробітником поважної установи — Комітету державної безпеки, а наприкінці восьмидесятих років — директором місцевого відділення «Інтуристу» — Владленом Петровичем.
Це була пам’ятна зустріч.
На роботу і з роботи Владлена Петровича забирала «Волга», в котру він усаджувався покрекчуючи, з відчуттям виконання важливої державної місії. Путівки «Інтурист» отримував за розподілом із столиці і за туго набиті пакунки із блоками цигарок «Marlboro», «Радянським шампанським» та коробками цукерок «Вечірній Київ».
Дівчата — інструктори з «Інтуристу», розподіляли ці путівки серед достойних.
Головною проблемою «Інтуристу» було забезпечення своїх близьких і далеких знайомих і просто потрібних людей потрібною кількістю путівок.
— Владлене Петровичу, — звернувся Макс до директора «Інтуристу», який саме буравив його своїм лукавим поглядом. — Як би ви поставилися до того, що кількість зарубіжних путівок у вас збільшилася як мінімум утричі?
Досвідчений чиновник шукав у цій пропозиції якийсь підступ: «Є потреба негайно все перевірити — звідки в нього ці путівки можуть бути? А якщо це якась підстава і мене підло перевіряють?»
Без щонайменших змін у міміці і без вагань Владлен Петрович по державному відкарбував:
— Загалом, я позитивно ставлюся до можливості ще більш глибокого задоволення потреб трудящих в організованому відпочинку й туризмі. Але дозвольте дізнатись, яким чином ви збираєтеся пробити збільшення лімітів?
— Не хвилюйтеся, Владлене Петровичу, ліміти не будуть задіяні. Я привезу вам прямі угоди на дуже привабливі маршрути. Я готовий працювати на благо нашої Вітчизни, при цьому віддаючи половину прибутку від нашої спільної діяльності вашому відділенню «Інтуристу», природно, що іншу половину залишу собі.
В погляді Владлена Петровича вмить засвітилася неприхована цікавість:
— В чому ж буде полягати наша спільна діяльність?
— Все просто: я укладаю угоди, розробляю привабливі маршрути, набираю і навчаю молодих талановитих менеджерів для нашої спільної справи. — Випромінював упевненість Макс.
— А ми? — дещо подивувався Владлен Петрович.
— Від вас очікується тільки одне — для спільної діяльності надати мені й моїм менеджерам три кімнати у вашому прекрасному будинку «Інтуристу».
«З таким нахрапом. У нього, певно, є рука вгорі. Придертися, начебто, нема до чого. Та і що мені три кімнатки з десяти. Якось та складеться ця спільна справа, а далі — побачимо...» — поміркував Владлен Петрович, а вголос підсумував:
— В принципі, я не проти. Давайте почнемо. Тільки вірно все оформляйте! — в довершення раптом застеріг старіючий, але завжди розуміючий свою мету, чекіст.

Макс полюбляв грати в шахи.
«Тут ми застосуємо тактичний хід — пожертвуємо фігуру», — комбінував Макс, готуючи свій перший бізнес-проект співробітництва із «Інтуристом». Здається, саме таку тактику застосовував Каспаров у боротьбі за чемпіонську корону. В нього це вийшло. У мене теж не може не вийти.
По-перше, оренду офісу в центрі

читати