Завантажити

соціальної незатишності.
Країна грюкала в Європу: «Пустіть пожити, як Ви!»
Чи то була прикра політична наївність, чи нещире ставлення до власних громадян? Від підписання протоколів, міжнародних угод, навряд чи щось могло радикально змінитися для народу, що катастрофічно зубожів, як матеріально, так і духовно. Втрачалася віра в поводирів і в щасливу зірку країни.
Європа мило усміхалася голодранцям, та двері відчиняла зрідка, на шпаринку, лише талановитим, здібним і багатим: «А інші, панове, вибачайте!» Сама ж дипломатична усмішка навіювала запевнення: «Халяви не буде!»
І, дійсно, ера халяви скінчилася.
Чужинці не довіряли, не інвестували, а красти, в країні, уклад життя якої, як писав Салтиков-Щедрін, одвічно налаштовує на крадіжку, було вже майже нічого. Хоча, ні, ще можна було дещо красти, і чимало, але... Одна справа красти в усіх, коли навкруги було все «наше», і вже зовсім інша справа — красти у Хазяїна.
За радянських часів було простіше.
За дрібну крадіжку традиційно картали робітників торгівлі, та все одно — крали майже всі! У працівників прилавка просто асортимент був більший.
Токар, примудрявся за зміну на десятки відсотків перевиконувати план, отримувати за це премію, та ще якусь шабашку зробити: «Аякже, це ж святе!»
Водії теж не пасли задніх. Звичайно, вони бережно ставились до довіреного їхнім чесним роботящим рукам паливного ресурсу. «Економіка повинна бути економною. Л. І. Брежнєв». Це гасло висіло майже всюди. Тож вони економно ділили виданий їм за талонами бензин поміж родичами і казенним автотранспортом.
Колгоспники теж не дуже жалілися, коли одразу після перебудови їм припинили сплачувати зарплатню. Частину прибутків вони отримували офіційно — зерном, борошном, маслом та іншим натуральним продуктом, усе інше — традиційно кралося на полях і фермах. Утриматися було неможливо, (добрих прикладів вистачало, починаючи з керівництва: «А ми що — дурніші за керівників?»). Та й ніхто моральними гризотами дуже не переймався.
Тож усі брали все, що тільки неправильно лежало. Тобто — без нагляду. У полі, у коморі, на заводі. Працівники пера — секретарі, і ті тягли додому канцелярські товари.
Здавалося: ось він — вічний соціальний двигун. Та ні!
Досить швидко фабрики і заводи зупинилися. Докралися!
Інженери, токарі, слюсарі, як наслідок, втратили роботу. Колгоспники стали ділити землю, за вказівками згори, аби спробувати самостійне створення натурального продукту.
Ось на такому підґрунті і почали зростати приватні підприємці — люди, що наважилися щось робити самостійно, щоб якось налагодити своє життя, а по великому рахунку — і життя суспільства.
Вчорашній інженер-конструктор почаклував над батьківським «Москвичем» і зайнявся приватними перевезеннями на своєму авто.

А технолог-модельєр — постійно снувала між Стамбулом і рідним місцевим ринком.
Йшло обслуговування продажем турецького товару заморського платника податків, транспортної компанії, братви і рідної держави, бо регулярно сплачувалися ринкові збори і патенти. Все інше йшло на сім’ю, на утвердження себе у цьому житті.
Син директора заводу лишався поруч із батьком і прокручував, як посередник, через кооператив чи фірму при заводі, продукцію цього заводу. Час, все ж таки, неквапом, розставляв усе на свої місця. Через десять років директорський синок засвоїв на практиці, що, за деяким збігом обставин, можна швидко стати мільйонером. Та, не маючи достатньої спеціальної освіти, життєвого досвіду, навичок виживання і потягу до самовдосконалення, мільйон, що як манна небесна впав у ледачі руки прекрасною забавкою, легко довів, що може із величезною швидкістю кудись подітися. На залишки від мільйона, останні десять тисяч, синок поспіхом купив аргентинську візу із авіаквитком до Буенос-Айресу і отримав унікальну можливість почати з нуля, тобто — із семисот доларів, що були в кишені. Він звалював із цієї осоружної країни, яку так щиро зненавидів. Звісно, зрадники ненавидять зраджених.
Колишній технолог-модельєр, навпаки, працювала, як ударник ринкової праці на своєму ринку, традиційно в мороз приймаючи сто грам для зігрівання за прилавком, проте, вона завжди пам’ятала, що «гроші потрібно рахувати».
Нехитра життєва логіка і щоденна каторжанська праця із постійним ризиком на свіжому повітрі призвели до того, що через рік на своє торгове місце вона вже взяла найманого працівника, через три — таких місць було вже десять, через п’ять — вона вже не гасала в Туреччину, Польщу, Емірати, а передала цю частину роботи довіреним особам, сама ж, заглибившись у ремонт, купленої на першому поверсі житлового будинку в центрі міста квартири, перетворила її своїми зусиллями на модний «Бутік». А через десять років викупила і колишню їдальню заводу-банкрута, син директора якого претендував на південноамериканське підданство.
Колишня їдальня повинна була стати цехом виробництва. Тут розмістилися дві сотні швачок, які виробляли національний продукт — жіночі костюми із якоюсь дивною

читати