Завантажити

не ухилився від удару. Удар виявився досить міцним. Та він встояв, лише трохи відступив назад.
Значно пізніше Макс, розмовляючи з тренером із боксу, почув од нього таке:
— В боксі для перемоги власний удар стоїть на третьому місці. Запам’ятай: на першому місці — це те, як ти тримаєш удар. Саме усвідомлення супротивником того, що в тебе залізне підборіддя, відбирає в нього впевненість у своїх силах. А вже на другому місці — промахи твого суперника.
А поки що Макс на практиці довів двадцяти нападникам, що їхній найміцніший удар він вміє тримати.
Далі почалося щось тваринне, хижацьке: він кидався вліво-вправо в оточенні трьох-чотирьох хлопців, то відбивався, то сам лупцював, не жаліючи ані своїх кулаків, ані чужих облич.
П’ятнадцять хлопців так і не вступили в бійку.
Через кілька хвилин, коли всі захекано на якусь мить завмерли, лідер нападників, гамуючи рвучке дихання, раптом видихнув: «Ну, що? Може, все?»
Макс, не звертаючи уваги на розбиту губу, прошипів:
— Не треба мене чіпати!
Він підійняв свою спортивну сумку і впевнено собі пішов. Натовп розступився.

І ось тепер, у горах Паміру, Макса знову намагалися загнати в глухий кут. І він знову вбивав ворогів. В принципі — це теж робота, спеціалістом з якої він став у таємному спецназі. Армія вчить захищати Батьківщину.
«А я і є ця Батьківщина», — подумав Макс.
Саме в цей момент із-за кущів з’явилася Ніночка, яка так нічого й не побачила.
Макс від валуна прискорився їй назустріч — вирішив про все промовчати. «Навіщо їй зайві тривоги? Ще вистачить їй життєвого болю». Він поцілував її, пригорнув, і вони пішли в базовий табір. Романтична прогулянка до озера скінчилася.
Ранком у табір прибули військові:
— Бойовики значно активізувалися. За нашими оперативними даними вчора не повернулася їхня розвідка. Тож тут лишатися вкрай небезпечно. Вам треба негайно евакуюватися, — по військовому чітко і без зайвих емоцій виклав прибулий із бійцями спеціального призначення майор. Пояснення причини закриття останньої в історії Радянського Союзу експедиції «Стежками Снігової Людини» були досить переконливими.

Озираючись у минуле, згадуючи ту памірську експедицію, Макс раптом усміхнувся: «Буває і в цивільному житті, як на війні. Бач, як пам’ять розворушило. Час сам по собі затуплює, приглушує, притлумлює пам’ять, але смак, слух, нюх у якомусь випадку дивно повертають її. Ні, все ж таки недарма я пішов у гори».
І він знову поринув у спогади.
У дев’яностому році Макс приїхав на запрошення своїх азербайджанських колег бізнесменів до Баку і з подивом для себе відзначив надлишок військових патрулів і броньованих транспортних машин, що так дієво допомагали регулювати дорожній рух і суспільні стосунки між людьми.
У дев’яносто першому році, на орендованому Л-410, Максим прилетів зі своїми польськими друзями на відпочинок до чудового грузинського містечка Сухумі. Тиждень відпочили в санаторії, а вже через тиждень на зміну відпочиваючим увійшли десантники для «наведення» порядку.
З дев’яносто другого по дев’яносто шостий — країною прокотилися кримінальні війни...
У дев’яносто сьомому році реальну владу захопила сама влада.
Ні, кримінал не щез, не вимер, просто всі процеси нарешті стали керуватися самою владою і під її ж абсолютним контролем, як «без відриву від виробництва», так і «у вільний від роботи час».
Із одного боку, традиційним шахраям «для роботи» залишили дрібнички — «дахи» для дрібних підприємців, полюбовні розводи в скрутних справах і таке інше. З іншого боку — «серйозні люди» вже долучилися до влади. Ті, що поважали себе найбільше, стали депутатами різних рівнів.
Загалом, до кінця сторіччя начебто все прояснилося, встоялося, налагодилося, тільки ось поважні справжні іноземні інвестори не розуміли цього і не те, щоб не йшли в країну, а навпаки — вчвал тікали з неї, опускаючи і без того її слабенький міжнародний рейтинг іще нижче.
Депутати начебто й приймали закони, але самі більше жили за поняттями.
Історики до кращих часів кинули свою безнадійну справу — під кожного президента, а то і під прем’єра, переписувати підручники історії, і зайнялися більш прагматичною справою — розробкою програм кандидатів у депутати та їх виборчих стратегій.
Все біднішав і біднішав народ, в ім’я котрого писалися галасливі виборчі лозунги й програми політичних сил, проходили виборчі баталії, в ім’я котрого усе це творилося й каламутилося.
Пенсіонери, яких «кинула» держава на суму збережень одним розчерком пера останнього міністра фінансів СРСР, виживали виключно завдяки якимось давнім припасам та вбогим прибуткам із дачних ділянок. Морально виживали завдяки клопотам про внуків та дітей, а ще живилися палкими пристрастями «лівих» мітингів. Та найголовніше, заради кого варто було виживати дідусям і бабусям, це онуки.
В інших сферах буття настав час невизначеності.
Мабуть, саме невизначеність того, що чекає їх вже через десяток-другий років, і створювали туманну атмосферу

читати