Завантажити

Похмурий міг таким чином перевіряти Джека. «Але ж наше місто не мегаполіс. І не треба занадто напружувати пам’ять, аби згадати про давню дружбу Макса й Джека. Багато загартованих бійців знали про це — зростали ж разом. Це важко було забути. Щось тут не витанцьовувалося.
Сказати, що він давно тримає дах над фірмою Макса — було доволі небезпечно. Що скажуть? Скажуть: «Що ти нам вішаєш локшину на вуха? А де ж внески до «общака» за Макса? А чого це виявилося для всіх такою таємницею? А чого це Макс одразу не виклав бригадирам, що в нього є такий давній пристойний дах?»
Щось тут не в’язалося і насторожувало Джека.
З іншого боку, Джек розумів, що він зобов’язаний знайти вихід і, не обтяжуючи Макса зайвими клопотами, раптово перейшов од загальнодержавних справ, до марноти мирської, бо на завершення розмови сказав Максові, котрий вже й не чекав на якесь вирішення проблеми:
— Гадаю, що кілька днів у нас є. З приводу Похмурого я дам тобі знати.
— Чи то наше місто стало надто мілким, чи одесити нас із тобою в ньому вже не помічають, — по-діловому тримав своє слово Джек. Говорив вагомо, неквапом, наче перевіряв температуру крижаної води, перед тим, як пірнути в неї.
— Місто з роками не меншає, та й ми з тобою люди усіма шановані, — у спробі зрозуміти куди веде Джек, ухильно відповідав Похмурий.
— Я ось нещодавно замислився, чого це одеські приміський ресторан «Ластівка» раптом викупили? Тож і послав своїх пробити, так, ненав’язливо: «Що будуємо, пацани?» А на той час там їхній намісник засвітився — маланець один: «Молодые люди. Сейчас свободный рынок». Та ще приколовся, нахаба: «А что здесь будет — пока коммерческая тайна», — викладав Джек.
— Ну, а свій дах він хоч назвав?
— І дах свій, і комерційну таємницю, усе, як котеня пронявкав, але вже після того, як його поганий довгий ніс мало в його пику не вм’яли! Хлопці казали, що обличчя стало блідим, як сметана, а оченята бігали, — вів далі Джек.
— Стоп! А як це було? Він дах назвав, а твої — його пресувати, чи — навпаки? — відшукував певну відповідність регламенту в діях Джекової бригади Похмурий.
— Все було як слід. По формі і по букві. «Если б по уму базарил — базару нет — у меня не танкисты». Так ось, вони, суки, влазять у бізнес, який повинен бути нашим. Надіюся, що наші думки збігаються? — погляд Макса був чутливим, як у рисі в засідці.
— Зачекай, зачекай, я щось трохи не догнав твою думку. Щоби перетерти щось відносно діючого бізнесу — це в нормі, нема питань, а щоб отак про майбутнє...
— Гральний бізнес у всьому світі за братвою, і то не важливо де — в Чикаго, на Майорці, чи хоча б на Чукотці. А тут без нас планують цілий гральний комплекс...
— Ну, слова цього маланця треба ще перевірити. Одеса — вона мама, як мовиться, і туди, в тепле сонячне місто, до поважних серйозних людей, з такою балаканиною про майбутнє нема чого пхатися.
— Треба перевірити? Перевіримо. Але щось треба й нам на цьому полі робити, чи не так?
Мовчанка повисла поміж співрозмовниками, як ніж, ретельно загострений із обох боків.
— Думка цікава й цілком вірна... — почав обережно Похмурий. —Та в мене зараз усе «бабло» в лікеро-горілчаному й цукровому заводах. Так би мовити, тимчасова нестача інвестиційних та обігових ресурсів. Але тема гарна. Давай згодом помізкуємо: де, як, якими частками. Нехай хто-небудь із твоїх розумників складе ясний бізнес-план щодо цього проекту. Як на Заході.
Джек всім своїм єством відчув, що Похмурий в чомусь темнить, ухиляється, і непомітно уникає розмови по суті, але спитав про інше:
— До речі, щодо Заходу: нові закордонні паспорти для твоїх і моїх пацанів готові, можна забирати?
— Зачекай, а ти тут причому до паспортів?
— Так наша турфірма в «Інтуристі» їх через «ВВіР» пробиває.
— Зачекай, а ти ніколи не казав, що ця фірма ваша. Мої пацани туди заїжджали до директора, то він свій дах не назвав.
— Не зрозумів, а чого це твої заїжджали до мене без моєї згоди? — зробив спантеличений вигляд Джек.
У повітрі запахло гасом, замаячила невидима сокира війни чи які тут іще бойові алегорії були б доречними. Недоречним для Похмурого було б тільки привселюдно зіпсувати стосунки з Джеком.
— «Чикаго»! — гукнув Похмурий одного зі своїх братків, що саме огинався неподалік. Той спішно підсів за столик Джека і Похмурого.
— Це ж ти ходив до директора приватної тур фірми, що в «Інтуристі»?
— Ну, я?!
— Той назвав свій дах? — розпитував Похмурий.
— Ні! — розтягнув посмішку «Чикаго».
Похмурий розвів руками.
— А ти за дах як його питав? — зрозумівши, що зараз мовчати неприпустимо, вирішив розкрутити «Чикаго», досвідчений в тертях Джек.
— Ну, ми із пацанами спитали все, як треба: як працюється, з ким працює, запропонували...
— Зачекай, стоп, стоп! — перепинив розповідь «Чикаго» Джек, — Ти слово «дах» казав!
— Ні! Але я спитав — з ким працюєте?
— Та у нього п’ятдесят чоловік може працює в штаті, може він базару твого не просік як слід. Ми із тобою,

читати