Завантажити

мозку часто відлунювало: «Іра, Ірочка, Світланка».
Розходилися, точніше, роз’їжджалися, тихо і без непотрібного вже з’ясування стосунків. Ірочка, навіть, не стала реєструвати розриву шлюбної угоди. «А навіщо? — подумала вона. — Він є і залишається батьком дитини».

«А може це й на краще — братва не повинна бачити моєї прив’язаності до родини. Родина нехай залишається в душі. Хай для всіх це виглядає, як повний розрив», — передбачливо вибудовував можливі перспективи свого буття, звиклий вже мислити по новому, раціонально і жорстко оцінюючи ситуацію, Джек.
Життя на грані, із осягненням того, що агресивність і стрес завжди поруч і нікуди не зникають, навчило Джека здійснювати такі вчинки, що зі сторони здавалися ірраціональними і лаконічно, чітко визначити ситуацію, що трапилася. Так він поступив і зараз: «Ось і все. Відтепер, найближчі мені люди, Ірочка, Світланка і Макс незрозуміло далеко від мене, але саме тому, можливо, у відносній безпеці».
Джек, купив для Ірочки із донькою невеличкий будиночок у передмісті, та, із одного боку, за її настійливим проханням, а із другого боку, керуючись своєю інтуїцією і власним розумінням життя, за взаємною угодою, більше родині не допомагав.
Макс повернувся до рідного міста влітку, після закінчення столичного ВУЗу із привабливою дружиною — Юлькою, яка навчалася в одній групі із ним та із синочком — Васильком.
Спочатку здавалося, що колишня дружба із Джеком залишилася в далекому і безтурботному минулому.
Макс вже давно погасив у собі палке вогнище романтичних емоцій, що так колись збуджувало й зігрівало його мрійне юнацтво, і, посилаючись на дійсно серйозне завантаження роботою в своєму науково-дослідницькому інституті, тримався дещо віддалено від свого друга, який теж був перевантажений своїми справами, які ніяк не перетиналися із працею Макса.

Та новий етап життя, пов’язаний із туристичним бізнесом, звели Макса з новими проблемами.
Одного разу до його офісу, орендованого у приміщенні «Інтуристу», ввійшли четверо молодих хлопців у коричневих шкірянках на хутрі із теплими комірцями.
«Як льотчики», — іронічно відзначив про себе Макс, запросив сідати, а вголос, маючи примарну надію: «Може це майбутні клієнти фірми?», додав:
— Будь ласка, сідайте. Що вам потрібно?
«Льотчики» виявилися хлопцями із бригади Похмурого, який контролював центральний ринок міста. Вони не були дипломатами, отож одразу приступили до справи:
— Привіт. Ми з бригади Похмурого. У нас ділова пропозиція про співробітництво. Ти нам — долю своїх прибутків, ми тобі — дах. Зрозуміло?
Макс, який раніше дозволяв нерозсудливо вимірювати силу своїх кулаків із фізичними можливостями кривдників, на цей раз вмить збагнув, що йому є чим ризикувати: бізнес, який він створював днями і ночами протягом двох років, став для нього не просто важливою складовою життя, а, можливо, і всім життям.
Іноді дратує, що ідеш на ризик, навіть не знаючи, що це ризик. Зараз був не той випадок. Це раніше можна було встрявати із пацанами в суперечки навкулачки, ризикуючи отримати синець, порвати одяг і таке інше. Але зараз він, якщо зробить похибку у вирішенні цього питання, ризикуватиме всім укладом життя, в найгіршому варіанті — залишить себе і сім’ю без засобів існування.
У Макса і раніше були неприємні внутрішні відчуття від сприймання того, що в країні повсюди йшла лавина моральних катаклізмів. «Моральний Чорнобиль», — подумки плювався Макс. Звісно, мораль складалася із протиріч. Та коли у переважної більшості люду: майбутнє — нікчемство, а мрії — паскудство, то яка має бути мораль?» Страх — найгірший ворог людини. Макс не сприймав страху. Та зараз він його відчув.
Хоча, то був гідний подиву переляк: «Якби не трапилося те, що вже трапилося».
Бо десь в глибині душі, перевантажений клопотами Макс, трохи заспокоюючи передчуття, весь час тримався думки: «Проблеми треба вирішувати тоді, коли вони реально приходять, а не жити із острахом, що вони мають з’явитися».
Ну ось і дочекався. Відкладав їх завчасне вирішення і — маєш. Проблема, обов’язкова супутниця його величності — Бізнесу, виникла в його офісі у вигляді «льотчиків» Похмурого.
Макс усіма клітинками душі відчув, що настала відчайдушна потреба в добрих знаках долі, та із цим справа йшла зараз не те, щоб кепсько, а взагалі — ніяк.
У Макса було три шляхи вирішення проблеми: іти до «ментів», приймати запропоновані умови не вагаючись, а то розміри оплати послуг бригади Похмурого тільки зростуть, або йти до свого давнього друга Джека.
Міліції Макс не довіряв: «Держава ще слабенька. Якщо я доживу до того часу, коли держава зможе мене реально захищати, значить, можна бути вважати, що і я прожив не марно. А поки що експериментувати на собі: захистять, чи не захистять — було божевіллям, чи неприпустимим ризиком».
«Бригадним авторитетам довіряти теж було не варто. Згодишся сьогодні поступитися однією часткою, завтра попросять більше, і будуть по своєму — праві, а там втратиш все», — остаточно

читати