Завантажити

дошукувався Макс.
— Це безумовно. Одначе — вибір людського шляху за розумом, а хто ним керує — це інша історія. Страхи ж — неволять волю людини боротися за самого себе із обставинами, що склалися. Інша справа — інтуїція, — трохи усміхнувшись, мабуть що чомусь своєму, вчитель. — Раціональний розум людини в процесі еволюції загнав це важливе почуття людини глибоко в середину себе. І ми часом не довіряємо самі собі, часом не можемо розібратися в своїх відчуттях, що підказують вірні рішення.
— А як же до нього достукатися, до цього незапитаного почуття? — допитувався Макс.
— І просто, і складно. Це почуття і поруч, і далеко: воно саме в Вас. До своєї душі і тіла треба привчитися відноситися, як до створіння божого, піклуватися про нього, не перейматися заздрістю до інших людей та іншими порочними чуттями, що часто виснажують нас, і тоді душа і тіло можуть разом розштовхати, пробудити ті дарування, що куняють в нас, такі як — інтуїція та самозцілення, так і інші, — ділився своїм світоглядом вчитель.
— А як же бути із невпевненістю в завтрашньому дні, із тривогою про майбутнє? — прагнув продовження розмови Макс.
— Безвір’я — рідна сестра безвиході. Якщо Ви бажаєте кращого життя, в це треба вірувати. Причому, не наосліп, чекаючи кращого зверху, що повинно впасти само по собі, а самому щось роблячи для цього, при цьому беззастережно віруючи в свої сили. Віра, розум і впевненість у власній правоті — головні помічники подолань...
Сигарета впевнено висвітлювала кожний вислів, що знаходив в думках Макса цілковиту підтримку.
А лікар-вчитель продовжував:
— При Вашому невтримному устремлінні в Вас повірять і оточуючий світ, і ця віра в Вас багатократно примножить Ваші сили.
«Чому ж ці прості думки не чіплялися раніше за підґрунтя мого світогляду? — виникло у Макса. — Але, нічого, сьогодні все йдеться на краще».
— При цьому, — продовжував вчитель, — Ви ж пам’ятаєте, немає межі людській досконалості. Саме тому розподіляйте і тягар перемог, і час перепочинків, аби не загнати душу і тіло надмірностями, з котрими теж треба вчитися справлятися.
«В мене вчора надмірність розгулялася» — відзначив Макс і додав:
— А якщо зупинитися, сказати собі — досить?
— Завмерти неможливо, а вчасно робити привали — необхідно.
— Але ж як придати цьому життєвому руху впевненість? — вголос подумав Макс.
— Шукайте точку опори в собі! Це так по людяному... — всім своїм виглядом поставив три крапки вчитель.

Неподалік від берегу, чи то радіючи сонцю, чи то граючи із баранцями невеличких хвиль, злітаючи над морем і перегортаючи білосніжні животи, грала пара дельфінів.
— Де ж та точка підпори, де ж та буферна зона, що дає шанс вберегтися, отямитися, віддихатися? — омивав свої думки морськими бризками і вітрами Макс.
— Де ж опора у цієї чайки, котра парить наче в невагомості, у цих, що живуть одним життям із морем, дельфінів? Чи може моя буферна зона зараз десь там, де завжди чекають мене моя Юлька і мій Васильок?
Настрій зловив свій душевний спокій.
Згадалися рядки із своєї пісні, що були написані нещодавно і які Макс награвав собі на гітарі: «Невже мені блукати знову у пітьмі? На самоті, на самоті, на самоті...» О, ні! Блукати в пітьмі на самоті Макс вже не збирався. По перше, із ним в душі були: і вірний Джек, і усміхнена Ірочка, і, головне, люблячі Юлька із Васильком, а по друге — усміхнене життя, яке так чи інакше усміхнеться тобі, якщо ти, певна річ, усміхнешся йому...»
День освітило сонце. «Чого це так — у природи завжди переважно такий настрій, як у тебе?» — весело подумалося Максу.
В тиші узбережжя раптом пролунав дзвінкий голос.
— Купіть лаванду, — мало не розбудило Макса миле створіння років сімнадцяти із кирпатим носиком, із сонячною усмішкою і зеленими, як зелень моря, оченятами. Вона сама виблискувала, як лаванда.
— Щось я тебе тут раніше не бачив? — відчуваючи радість життя, звернувся до юної незнайомки усміхнений Макс.
— Тут раніше була моя мама. Я її інколи підміняю, — дівчинка продовжувала заразливо усміхатися. Волосся її світилося, мовби золотий туман.
— А давай, і справді, куплю у тебе на щастя букетик лаванди. Вибери мені найщасливіший, — сказав Макс, а про себе визначився: «Збережу на згадку про цей день» і, наче пригадуючи щось, і дивлячись кудись скрізь це юне чарівне створіння, продовжив свої думки: «А можливо, саме зараз, моя точка опори це й ця дівчинка, ця юна чарівність, яка віддзеркалює і повертає людям всю привабливість цього оточуючого шаленого світу — світу моря і гір, сонця і хвиль, щедро і безкорисливо даруючи всім усмішку любові, залишаючи, як слід по собі, цю піднесено наближену до сонця гірську лаванду.
— Що Ви там розглядаєте? — знаходячись вище всіх думок, що саме оволоділи Максом, проспівало своїм ніжним голоском це юне гарне янголя, повертаючи своє обличчя до сонця. — Беріть, ось!
Макс дивився на місто, на промені у бажанні залишити цей день у всій своїй свіжості на згадку.
— Там —

читати