Завантажити

краху Української республіки та її збройних сил на чолі зі славетним отаманом.

«ЛЮДИ У ЧОРНОМУ...»

«Дурні та гордії ми люди,
На всіх шляхах, по всій усюді,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею, і водою...»

Тарас Шевченко

Частина 3

Якогось листопадового вечора 1924 року до квартири співробітника інституту мозку та вищої нервової діяльності Олександра Буренкова завітали четверо людей у чорному. Один з непрошених гостей назвався Костянтином Володимировим. Такий псевдонім, після офіційного повернення до справ у 1919 році, надали у ВНК Якову Кумкіну.
— Вибачте за незручності, що спричиняємо вам у такий пізній вечірній час, але... справи державного рівня. Сам товариш Фелікс Едмундович попрохав вас надати короткий письмовий звіт про ваші досліди у сфері телепатії...
Очманілий Буренков щось намагався заперечити: «Що ви, що ви?.. Як це?.. Ми ж тільки на початку шляху!.. Це ж поки що лише теорія!..»
Але м’який чаклунський голос усміхненого й наполегливого товариша Костянтина зумів переконати вченого, що для держави не може бути неважливих справ там, де досліджується мозок. Більше того, через деякий час вчений з гордістю розповідав гостеві за склянкою окропу з цукром про найновіші досягнення у цій втаємниченій сфері науки.
Воно й не дивно: домашні вже давно змирилися з тим, що «професор з’їхав з глузду», та лякаючись розголосу і, як наслідок, можливих звинувачень у зраді Вітчизні, слушно вирішили не виносити сміття зі своєї хати.
На роботі в професора був лише один асистент (тематика надто неперспективна) — зовсім молоденький — Яків Семенов. Він, роззявивши рота, жадібно поглинав, здавалося, не лише слова, а й думки свого наставника.
«А тут... Тут... Ну, нарешті... Нарешті там зрозуміли таки, що немає нічого важливішого за його досліди та експерименти, що здавалися цим адміністраторам від науки якимось іржавим непотребом!» — злетів у думках Олександр Васильович.
«Дурень думкою багатіє!» — кажуть, в Україні, зазвичай, навіть не розуміючи філософську мудрість цього вислову.
— А хочете, я просто зараз вам дещо продемонструю?! — загорівсявся Олександр Васильович. — Залиште підпирати двері, товаришу Васильєв, підійдіть-но сюди, ближче до столу!
Вчений став гукати молодого чоловіка у шкірянці, до потилиці якого, здавалося, прилип такий же шкіряний кашкет, котрий навряд чи міг бути знятий не лише у квартирі Олександра Васильовича, а навіть там — у Ілліча.
— Чи боїтеся, що раптом стіл підлетить? — Здавалося, професор невдало жартує.
Запідозривши щось неладне і перевтілившись на мить у керівника оперативної групи, чітко став віддавати накази товариш Костянтин:
— Васильєв, Степанов! Перевірте кімнату на наявність вибухових засобів!
«Оперативники» здригнулися, як политі окропом.
Професор замахав руками, як вітряк.
— Облиште, облиште! Запевняю вас, єдиний вибуховий пристрій, що є у квартирі — це моя дружина. Чистий динаміт! Та якщо ми її не будемо турбувати, то певний час можемо почуватися у безпеці...
Миролюбна іронія дивакуватого професора зупинила оперативників. Олександр Васильович цим і скористався.
— Даруйте, добродії. — Власник дореволюційного пенсне і чеховської борідки був сама люб’язність. — Чи можу вас попросити, щоб ви на хвилиночку прибрали цей предмет?
Професор показував на маузер в руках Степанова. Той глянув на товариша Костянтина і, після кивка підтвердження, сховав його до кобури.
— Прошу вас трохи розслабитись і облишити будь-які вигуки на кілька хвилин, а я все поясню.
Із цими словами Олександр Васильович дивно торкнувся правицею борідки і повернувся до незаштореного вікна, за яким красувалося зоряне небо.
За мить професор із доброю усмішкою повернувся до присутніх: здавалося, він їх уже не помічав...
І раптом стіл якось неквапно, наче щоб не образити нікого своєю витівкою, завис над долівкою і повільно поплив повітрям до свого «повелителя».
Гості були збентежені. Хотілося не вірити очам. Але ж як не вірити? Вони ж бачили оте божевілля!
Потім стіл повернувся на своє місце — посеред кухні-їдальні.


* * *

Зі звітом про побачене Яків Кумкін невідкладно добився прийому самого Дзержинського. «Залізний Фелікс» настільки був заінтригований емоційною доповіддю Кумкіна, що не вагаючись ані хвилини попросив помічника викликати до нього керівника таємного відділу Якова Арканова.
За декілька днів Арканов і Буренков зустрілися.
Вчений розповів чекісту і про свої досліди, і про величну країну Шамбалу.
Але Кумкін, котрий звик не довіряти нікому, і в цій «грі» не збирався віддавати роль першої скрипки ані Дзержинському, ані Арканову.
Якову кортіло одноосібно проникнути до Шамбали і заволодіти тамтешніми таємними знаннями.
Для початку Яків зробив так, щоб про Шамбалу стало відомо не лише Дзержинському й Арканову. Він переконав професора Буренкова написати листа до колегії ОГПУ. Звісно, справою рук Кумкіна була й організація зустрічі з розширеним

читати