Завантажити

«Солнечногорск»! Там завжди сонце! — прощебетала вона своїм янгольським голоском, наповнюючи своєю життєвою силою націлений в майбуття і безмежність ясний погляд Макса.

«ВИХРИ ВРАЖДЕБНЫЕ...»

«О, знаю я, багато ще промчить
Злих хуртовин над головою в мене,
Багато ще надій із серця облетить,
Немов од вихру листячко зелене».

Леся Українка

Частина 2

Пронизливий вітер, який цього разу, здавалося, прийшов не з далекого штормового океану, а народжувався просто тут — посеред вкритої льодовим панцером, ще зовсім недавно царської, а відтепер — революційної Неви, пробирав до кісток.
По набережній впевнено, без жодної уваги на хуртовину, рухався чоловік у військовій шинелі. Розгледіти обличчя його, за відсутності ліхтарів, було неможливо. Завивала хурделиця, мороз кусав, за що міг укусити.
Він не бачив «хвоста», якщо не вважати «хвостом» прониру холод, котрий так учепився, що вже не відпускав. Від нього вже й волосся стало дибки на потилиці і хребет закрижанів. Проте щонайменших сумнівів не виникало в тому, що цього разу його таки «пасуть», притому професійно.
Професійний досвід підказував йому, що найкраще «рубати хвіст» у злитті з натовпом. Від загону кронштадтських матросів, що рухався не призабутим військовим строєм, а саме потрібним йому натовпом, доносилася міцна суміш рідкісних філологічних знахідок та революційного пориву. Складовими суміші були самогонний перегар, відбірні матюки, лушпиння насіння та дивне слово лекція.
Худорлявий молодий чоловік з борідкою клинцем «а-ля Троцький», у непримітній благенькій офіцерській шинелі, на якій вже давно не було ніяких знаків, змішався з революційно-матроським натовпом і протиснувся до лагідно-теплого лекторію Балтійського флоту.
Втім, скептики могли б зауважити, про який там «досвід» ми ведемо мову: адже й року не минуло, як він — Яків Кумкін став кадровим військовим. Слушно. Та це для інших.
Його життєвий шлях проходив за законами, які, як йому іноді здавалося, він не лише придумував сам для себе, а й запроваджував для інших.

* * *

Симша-Янкель Гешев народився в глухому містечку Чернігівської губернії, але при вступі на службу у жодному з офіційних документів він цього не згадував. За документами він значився саме як Яків Кумкін, що народився у місті Одеса.
Слід зазначити, що це якраз було не далеко від правди: саме в Одесі, на цілющому морському повітрі, проявилось чимало його талантів. Одним із них — виготовлення фальшивих документів. А саме вмінням підробляти документи, Яків прославився так, що мав з цього чималі гроші. Уся Молдаванка стояла у черзі до Яші за фірмовою «ксівою», яка давала відстрочку від військової повинності.
Втім, не цьому навчатися посилала мати Яшу до Одеси. Щоправда, закінчивши технічне училище, він таки попрацював трохи в електротехнічній майстерні.
Але Одеса-мама навчила його тому, що дійсно було ближче до його душі, якщо взагалі можна керуватися таким визначенням стосовно майбутнього одеського нальотчика, згодом — есера, потім — чекіста-терориста і так далі.
Звичайно, були спроби привити Яші любов до ближніх у школі. Та Яша з талмуду взяв тільки тяжіння до єврейської містики та до вартісних старовинних єврейських манускриптів.
Справжнім же кумиром для юного Яші був легендарний Мішка Япончик, і набагато більшим, аніж просто одеський кримінальний авторитет.
Мойша Яков (так за метрикою записано Мішку Япончика) був на цілих п’ять років старший за Яшу Кумкіна. Та якийсь неземний магнетизм притягував їх один до одного. А можливо і чисто по земному — хлопці тягнулися один до одного, тому що їхні юні життєві шляхи були дуже схожими. В обох у віці шести років у душі з’явився рубець — вони залишилися без батьків, обидва пішли до єврейської школи. Різниця була лише в тому, що Мішка Япончик закінчив чотири класи школи, а ось Яша Кумкін — аж п’ять. Згодом обидва обирають технічну спеціальність електрика, хоча життя надавало їм уроки з інших технік.
У березні 1917 року революція відчинила двері в’язниць перед політв’язнями, до яких належали й анархісти. Завдяки цьому Мішка Япончик, відсидівши свої дев’ять років за вбивство поліцмейстера Молдаванки, отримав можливість повернутися в обійми рідної мами — Одеси. Щоправда, спочатку він погостив у Пітерських анархістів та блатних «братішек».
У липні 1917 року Мішка Япончик і Яша Кумкін, наче розлучені війною брати-близнюки, зустрілися. І... почалося.
Одеса, здавалося, здригалася й без цього неймовірного дуету.
У місті не вщухали перестрілки між загонами деморалізованих солдатів, одеською міліцією, гайдамаками та просто бандитами, котрі перевдягалися міліціонерами, солдатами-дезертирами, що втекли з фронту, і матросами, що втекли з флоту. Всі вони вдиралися в помешкання обивателів і здійснювали «реквізиції».
Уперше, коли Яша осмілився «тримати слово» перед Мішкою Япончиком, була пропозиція «не розмінюватися на дрібницях»: «Яшо, банки треба брати, банки! Ми не бички якісь!»
Мішка

читати