Завантажити

зараз все склалося і сказалося від душі. Аж самому сподобалося.
— Ну, ти тут давай, тримайся!
«Ура!» Я виграв дорогоцінні миті, щоби щезнути з квартири на паузі її глибокого ковтка повітря, прихопивши з вішалки, про всяк випадок, парасольку. З театральним жестом великого артиста хутко зробив крок за межі моєї ураженої гідності в напрямку ліфта, що саме вчасно зупинився на нашому поверсі. Я озирнувся. Люська моргала, як сова вдень.
Від грюкання дверей, зачинених з усього розмаху, до подальшого натискання кнопки виклику ліфта минула якась мить: мабуть що, я встановив світовий рекорд в подоланні цієї, на жаль, не олімпійської дистанції. Поки Люська здогадалася випустити повітря і навздогінці ступити за поріг, щоб крикнути мені щось образливе, я вже був на рятівному виході з під’їзду. І тут же, не втрачаючи часу, набрав на дисплеї телефону під номером дружини те, що думав про неї на ту хвилину.
Коротше кажучи, в цьому вся вона: ґедзь, бджола, оса в моїм волоссі, недосяжний комар на спині чи що там іще.
Тож вислів мій, з очевидних причин, виявився стислим та влучним.
Слід зазначити, я розраховував на те, що перегнутися за перила і голосно дістати мене їдким відгуком на мої філологічні вправи, Люсьці, без сумнівів, не дозволить її вища університетська освіта.
І ось її дзвінок. Так, так, все кошмарне повторюється. Тільки одні речі кошмарніші за інші. Цікаво, чим вона мене порадує цього разу?
— Так, так, люба! — я ніби повторював роль популярного персонажа з мультфільму про кота Леопольда, ніжно нявкнувши в трубку.
— Любий, у нас гості!
«Yes! Спрацювало. От, молодець! Ти бач, як вона зараз до мене звертається. Велика справа — втекти на паузі!»
— Так, і хто ж це?
— Любий, а ти вгадай!
Чудово, все забуто і, незважаючи на природну фазу глибокої осені, ми муркочемо, наче березневі киці.
— Ну, то хто?
— Хто-хто? Кінь в пальто! Учень залізного Фелікса з дружиною! — в телефоні залунав дружній сміх — а-капела тісного згуртованого кола за участі класичного тенорка Владьки, якому нещодавно ( хто б міг подумати?) я хотів заїхати у вухо. І за що?! А ще — меццо-сопрано (чув про такий голос) моєї дорогої куми Ліди.
— То я вже вилітаю! — не чекаючи додаткових запрошень я почав прискорюватися.

* * *

— Владь, ну ти скажи мені, що за цирк з отим беззубим конем? — після традиційного застілля-спринту став допитуватися я, перекурюючи із кумом на балконі.
Нагородою став букет невдоволених поглядів. Та який там букет. Задовге важке мовчання переважило б відгодованого лося. Більшого звіра в наших лісах не зустрінеш.
— Ну, ти даєш! Я тобі таку зустріч влаштував! Ти що, який же він беззубий?
Голос друга пролунав, мовби точило зашкрябало.
— Оце ти так людей бачиш? У Семеновича зуби є, — цілком серйозно відповів, чи, навіть, обурився Владька.
Я вмить протверезів і відчув себе раком, що вариться в щільно закритій каструлі. Очманілими очима я витріщився на Владьку: здавалося, від мого погляду шкіра в нього попухириться. Ні, він продовжував дивитися на мене із січневим засудженням. Ще й скривився, як демон, на якого вилили цілі ночви свяченої води.
— Де?! — вичавив я із себе питання, що крутилося в мені цілий день, наче той язик, що так і тягнеться торкнутися хворого зуба.
— Що, де?! — Погляд його переконував, як гірська лавина: на дорозі краще не стояти.
— Зуб де? — я стояв у цікавості до останнього патрона.
— Ось тут! — Владька підняв вказівним пальцем губу і тицьнув іншим перстом в праву верхню частину роззявленого рота.
— Оце так! — Мені здалося, що тільки-но розкрита таємниця зникнення динозаврів. Що іще сказати? Казати було нічого. Насунуло відчуття сорому: «Ось так нізащо і друга втратити можна». Серце стисла тривога, начебто деревом придушило.
Але щось мене там все ж таки розізлило.
І раптом, ніби у виправдання за обурення на друга, мене осяяло:
— А що це він про мене сказав: «Це наша людина!» Це що, мене вербувати можна?
Наскільки я пам’ятаю, Владька не любив говорити про роботу. Ні на кухні, ні на балконі. Ніколи. Не дивно, що й цього разу він видав знову щось чуже, сухе, офіційне:
— Я так не думаю. Скоріше за все, ти щось не зрозумів чи недочув. — Він затягнувся цигаркою і по паузі видав мені надію: — Як би там не було, я все з’ясую і повідомлю тебе.
Все як завжди: «Загадка закутана в таємницю, як цукерка в обгортку». Доки ми палили і деякий час думали — кожен про своє, жовта перлина сонця плавилася в бурштиновій олії перших сутінків.
— А чи не час нам пошліфувати настрій коньячком? — вирішив я зійти з таємничої теми, абсолютно не маючи бажання плюндрувати досить ще теплий вечір між вереснем і жовтнем.
Владька звично кивнув. Посвіжішало.
В міських хащах заблукали сутінки.

* * *

Офіційно Семенович числився в управлінні інструктором з психологічної підготовки особистого складу.
Реально керівництво його не перенавантажувало. Тож інструктаж особистого складу

читати