Завантажити

і таке інше.
Я гладив його, дивився в його віддані очі, щось шепотів йому, а сам думав: «Чому це Серж подзвонив?»
Сірий або Серж, можна Серьожа (кому як зручно), працював зі мною і Владькою у все тій же лабораторії того ж НВО, проте займався чистою математикою для обладнання з ЧПУ (числовим програмним управлінням), для якого ми готували механіку й електроніку.
Приблизно в той же час, коли я пішов із НВО, він поїхав до Швейцарії по лінії нашого СП. Як кажуть в анекдоті: «...якщо затримаюся на нараді, то в неї і заночую».
Серж затримався в Швейцарії більш ніж на десять років.
Прикол був у тому, що він поїхав із НВО хай у задовге, та все ж відрядження, а через рік-півтора звідтіля вже повертатися не було куди — підприємство збанкрутіло й перестало існувати як таке.
Одначе, Сірий не сумував.
«Швейцарські партнери» гідно оцінили його мізки, встряли в проблему оформлення формальних процедур, і на сьогодні Серж вже досить поважний спеціаліст у шанованій фірмі з видом на проживання і в очікуванні громадянства банківського символу планети.
— Та біжи вже швидше до телефону, — Люська завадила нам з Чарлі продовжити сеанс цьомкання.
Сірий зв’язок підтримував сяк-так — дзвонив раз на рік. Одначе його останній дзвінок був лише місяць тому, так що цей був явно позаплановим.
— Я чого дзвоню, — почав Сірий без нашої традиційної розминки, типу: «Як там ти? Як справи? Як там наші?» — Тут на фірмі проблема виникла по деякому обладнанню. Анісімов, слухай-но сюди. У тебе винятковий шанс підзаробити. Пам’ятаєш свою тему «напівшвидкісного вихору»? — У мене, так здалося, мала початися морська хвороба, бо долівка піді мною захиталася. Примарилося, що я іще в Любліні.
— А поїти будуть? — навіщось ляпнув я перше, що залетіло в голову. Джміль вийшов незграбним.
— Так-так, все буде. — Серж, здавалося, дуже щиро, та надто поспішно розсміявся, і швидко додав: — У тебе ж там щось по темі твоїй залишилось?
— Отакої! — протягнув я. — Чекай взимку цвітіння.
— Що-що? — розгубився чи недочув Серж.
— Залишилося лише кільце диму з трубки миру! — мляво підсумував я.
— Що за жарти? Папери є? — Серж розхвилювався.
— Паперів немає. — Якось надто заворожено дивлячись у пустоту, видобув я звідкись цілих два слова, нагадуючи собі пташку, зачаровану змієм.
— Анісімов, не дурій. Пам’ятаєш, як Ігор Костолєвський у фільмі «Тегеран-43» відповів на питання: «А що ж залишилось?» Ну ти пам’ятаєш: «Залишилась пам’ять, проста людська пам’ять». Спробуй по пам’яті все відтворити. Ти ж у нас геній. За гонораром не заіржавіє. Це я тобі кажу.
— Ну, гаразд. Спробую я. Може... — Голосом ще раз вбитого зомбі протягнув я.
Ми попрощалися. А дійсно, що ж це з моєю пам’яттю?
В мене раптом виникло дивне почуття, що тут щось не так, більше того, все не так. І я не сумнівався в тому ні на мить.
Чому в моїй голові такий туман згадок щодо подій у Любліні? Невже я й справді не здатний нічого згадати про ту роботу, котрій я присвятив стільки років, поєднуючи й аналізуючи результати, що по крихтах досягалися вченими й цілими колективами протягом десятиріч?
Мені було якось не по собі. З такими думками на самоті залишатися просто небезпечно. Людина — істота слабка, вона якимось дивом здатна вмерти, коли самота стає несамовитою.
Що таке стрес? Це ходіння по безкінечному колу своєї проблеми. І те коло мені добряче набридло.
«Владька!» Ця несподівана думка була рятівним кругом. Ім’я мого друга несло в собі вогонь смолоскипа серед глухої ночі.
— Люсь, а давай сьогодні на честь приїзду запросимо Владьку із Лідкою? — Натхненно звернувся я до своєї подружньої половини.
Із цим у нас було все просто.
Владька, незважаючи на службу, як правило, після восьмої години вечора, завжди був вільним, і, якщо знайти відповідний вірний підхід до куми, то ніяких затримок у прибутті бажаних гостей просто не мало виникнути.
Владьку майже з перших місяців нашого приходу в НВО вербували на роботу в КДБ. Він їм підходив, як ніхто: іноземна мова, військова кафедра, армія, молодий комуніст, чудова організованість і так далі. А Владька все розмірковував. Та коли нависла реальна загроза закриття НВО, він і сам попросився, тільки тепер в СБУ — Службу безпеки України.
Атестували його навдивовижу швидко. Чим він там займався, я не знав. Я, взагалі-то, ніколи не ліз ні до нього, ні до когось іншого в душу. Прийде час, друг і сам натякне чи розповість.
Увечері Владька зі своєю звичною усмішкою прибув до нас із кумою, це так ніби, з дружнім офіційним візитом. Під час ритуального перекуру на балконі, я розповів йому як міг і про Люблін з його татарським салатом і «близнюками», і про дзвінок нашого Сержа.
— Так що ти всерйоз нічого не можеш пригадати про свій «напівшвидкісний вихор»? — допитливо і співчутливо уточнив мій друг.
— Нічого! Крім назви теми і певної статистики навколо рукопису. Клянуся! — Для запевнення я провів ребром долоні по горлянці. Кадик затремтів. Настрій був тужний, як

читати