Завантажити

справі допомогти. Саме до них у своїх духовних практиках Покахонтес потроху і звертався. Ані пастори-афроамериканці, ані решта п’ятдесятників, які нагодилися, не змогли швиденько, логічно і струнко подарувати Покахонтесу модель тлумачення, завдяки якій можна було б читати Біблію, як по музичних нотах – все починалося в них з Духу П’ятдесятниці, на Який робилося чимало ставки між рядків спілкування, а ще забагато вони махали руками, намагаючись пояснити, чому християни постійно перебувають у радості (тоді як радість була нечастим Льоніним гостем, та ще й носила вельми специфічний характер).
Як я вже казав, Покахонтес не любив ніякої зарядки, навіть духовної, тому швидко урвав стосунки з П’ятдесятницею (мама, до того ж, не схвалили б, спілкування з нині спасенними, а все-таки колишніми ж переважно алкашами, наркоманами й повіями, якими кишить наша страждала п’тдесятниця). Баптисти, заперті в Ноєвому ковчезі дбання про тихіші, ніж Покахонтесова, душі істинних віруючих, до нашого героя, що жив і працював поблизу Содома Хрещатика, так і не добралися. «Христовці» з Церкви Христа, що на Лівому Березі, випадково ним все-таки зустрінуті, блиснувши перед ним шаблею палкого модерного інтелекту, майже одразу запропонували Льоні лізти у дніпровську воду і хреститися (бо спасіння тільки через їхнє охрищення). А оскільки мама навряд чи благословила б цю затію – лізти в повну бактерій, а ймовірно – ще й дещо прохолодну воду, далі Поко в христовців вже нічого не допитувався. Світло на справжнє євангеліє без Євангелії Бога Сина-Отця-Духа, з Ісусом у ролі теслі, що заледве не отримував в Єрусалимі пенсію від самого Азарова, ледь не пролили в душу Покахонтеса всюдисущі свідки Єгови. Але в день їхнього благовістя, під роздачу якого попав і наш Льонька, «Єгова» з центрального американського офісу рекомендував усім «свідкам» нести одну і ту саму «євангелію» (зміст якої, здається, був побудований на оповіді про вбивство цісаря Данилом Принципом), що, б’ючись як риба об лід, об неможливість перевести тему розмови з однієї на іншу, Покахонтес так інтелектуально і фізично підсів, що ледь, вперше в житті, не виматюкав «святих», послуговуючись лексиконом, який, ним ніяк по життю не володіючи, він із послідовністю казкаря Афанасьєва час від часу етнографічно збирав.
Зрештою, як ми бачили, з Покахонтесом відбулося те, що і з Володимиром Святителем: розкарячене перед іконами Володимирського собору, майже бездиханне через утому від небувалого для себе марафону тіло у формі хреста означало, що наш герой, так само князівськи, віддав перевагу грецькому обряду. Зовсім притому не підозрюючи, що відтепер подальша доля його в загальних рисах нагадуватиме долі всіх огречених держав - богообраних, але бездольних.

26. Антагоніст із дна Великої Ріки

Ніхто не може пояснити до пуття, що таке комунізм, але комуністів, якщо розібратися, насправді було в світі немало. Усякий раз, починаючи з дрімучої, оспівуваної Дарвіним, печери, коли потрібно було скоропостижно замінити дане нам десь поміж небом і землею звідкілясь звище поняття совісті, неодмінно з’являлося-собі і поняття колективної справедливості.
Ця справедливість вимагала не тільки забиття мамонтів чи мамон вождю, а такого ж справедливого розподілу решти майна: від кожного по можливості, кожному – спочатку по справедливості, а потім і згідно зі займаною посадою. Іноді ця справедливість, коли якийсь неборака виживав через учасно кинутий йому «справедливими» кусень черствого хліба, справді нагадувала пародію на Христову любов до ближнього. Але в більшості з випадків життя комуною давало тільки один приплід: розбрат і теми для балачок.
Маркс вирішив поставити утопічну і фактично не існуючу ідею на рейки машинного виробництва машинної ж людини. Може б, він так і залишився не більше, ані менше, аніж мрійником, аби, в заворотках кишок Волги, нечудесним чином не зійшов на землю комуністичний христос Володимир Ульянов.
Сімдесят років кошмарного сну цієї утопії на планеті Земля не минулися безслідно. Своїм же прикладом переконавши людей у зворотньому – в тому, що без совісті все-таки жити ніяк не можна, комуністична єресь, доводячи, що якраз це, безсовісність, і потрібно, проте, породила чимало адептів.
Один із таких адептів двадцять зі своїх шістдесяти років переховувався в безпросвітньому мороці лісу держави на ймення Україна. Мучимий західною демократією щоденно, аж до того, що з якогось часу він узагалі перестав дивитися по телевізору абищо, крім футболу, та й то, вимикаючи при цьому звук, віру він зберіг, а от біг свій ще довершив не до кінця. Може, йому залишалося не так довго страждати, занурюючись у спогади про августівський розквіт радянської доби, але якось на Дніпра Петровича впало лихо, яке, здається, повернуло до життя, зараз старого й немічного, а колись загартованого в заводських дебатах комуністичного бійця.
Переконати Дніпра Петровича (який, як бачимо, носив родове націоналістичне тавро – ім’я Дніпро, дане йому батьком бандитом-григор’євцем, від якого в дитячому

читати