Завантажити

агнцем


Власне, вся наявна політологія України здавалася Дніпру Петровичу єретично-антикомуністичним двадцятирічним сном, який вперто сниться, і ніяк не може він в ньому, в цім сні снів, прокинутися.
Але понад усе ненавидів старий, а можливо, справді єдиний живий комуніст в Українській Державі, церкву, попів, і все, що тілько з оцим пов’язане. Те, що там забирало в нього життя, тут уже додавало сил і наснаги. З жахом великим здавалося іноді, що людина здатна жити не тільки хлібом чи любов’ю, а й за рахунок поїдання самої себе гідрою виняткової зненависти.
Не знаю чому, не долюблював Дніпро Петрович Ісуса Христа і всього, з Ним пов’язаного, страшно. Найбільшим же щастям уважав Петрович, вичитавши про се, або про те, що «натворили» всілякі священники різних вкраїнських священств, обсмоктувати це потім за столом у монотонному й нікому з ближніх вже, як правило, не цікавому монолозі. Слова говорив він при тому такі жахливі, що Люді повсякчас все-таки здавалося, що небо, навіть якби його насправді і не було б, мало б усе-таки розверзнутися і покарати її безбожника чоловіка так, що мало тому вже ніяк не покажеться.
- О, диви, Люд, обікрали! Га-га-га, таки попи народ пообкрадали! Диви, чорний як чорт, будь ти проклят, а туди ж - у попи! – ревів Дніпро під час відомої банківської справи з капіталовкладчиками та Сандеєм.
- Диви, скоти, лізуть воду святить – будуть, Люд, по червонцю воду на базарі продавать чи ні, га? - скрушно відгукувався Петрович, вже переглядаючи постери газет з Водохрещею. - Ех, таки немає на них товариша Сталіна.
Дійшло до того, що навіть Леоніда Ілліча Брєжнєва, за яким спочатку, 1983 року, плакав увесь цивілізований світ, а тепер і півнецивілізованого третього світу згадують його епоху як добу імператора Августа, предтечі нашого Августа Джануковіча, не шанував падлєц-Петрович з однієї і єдиної причини. Якось той випив із попами, і те фото з часом потрапило в друк, де його наш затятий антисеміт і застав.
Але кого вже ненавидів Дніпро Петрович і справді по-чорному, так це саме тих із своїх екс-знайомих, які, повіривши в викупну жертву Ісуса Христа, почали й собі відвідувати богослужіння й церкви, не надіючись на самих тілько людей.
Петрович же ні на що, крім людей, та й то із певною розкраскою їх індіанських пик в червоно-серпасті кольори, не надіявся. І не сподівався надіятися ніколи. Але от у великодні ночі, як тільки люди в Україні почали ходити до церкви так масово, як колись на Першотравень, ніяк не міг заснути Дніпр Петрович. Лють клекотіла в ті миті в ньому тільки їй самій відомим чорним клекотом. Якимось боком душі відчуваючи, що не сплячи в цю ніч, він в такий спосіб начебто вітає Бога, Якого не визнає, Петрович взяв за моду напередодні Великодня купувати собі наніч сильнодіючі снодійні.
Однак снодійні допомагали мало, а шкодили здоров`ю подекуди таки добряче. Якось пасхального ранку, зачувши серцем недобре, Люда викликала «швидку». І чоловіка, який уже почав-було заглиблюватися в кому, і язичницький Харон розпочав уже наближатися до цього червоного гладіатора на своєму човні, ледь відкачали.
- Чо, старік самоубійца, што лі? – перепитав здивований санітар, дізнавшись, яку дозу таблеток прийняв Петрович під саму Пасху. – Ну, я панімаю, маладиє – у ніх кров іграєт, а етот што, с ума сашол – сколька кальос накатіть?
Певною мірою, Петрович дійсно з’їхав з глузду. Та, як виявилося, то було ще далеко не останнє випробування, вготоване Богом своєму затятому недругу. Тому що одного разу, надвечір, за власним родинним столом, Дніпру Петровичу вдалося-таки дожитися і до Бульбиного віку. Це коли з вуст рідної дитяти, точніше, з прорізу в амбразурі з самого сала, де раніше чулося в кращому разі тілько густе тваринне чавкання, він почув, що вона, дитина, має намір… охреститися невдовзі в православному храмі.
Понурий піднявся батько з-за столу. Важко опустилася голова ненька до самого низу, аби не бачити зрадника, «цього домашнього фашиста» - і більше ніяк по тому не називав батько свого сина! - хмарою сунув ненько до своїх апартаментів. І, смачно гепнувши напівпрозорими дверима, здається, навіки зник він у їх похмурій темній проймі.
Лише звук розбитого вщент дверного шкла та та мертва тиша, в якій щось ще бурмотіло страшні заклинання нелюдськими, невимовними, досі не чутими лексиконами, пасмами перегару дотягнулися до кухні. В якій самітно, як на вічному вокзалі, лишилися мати з сином.
У ту страшну ніч, позамотувавши тряпками геть чисто всі гострі хатні предмети, Люда більше не лягала спати. Як собака, на коврику, просто-таки на порозі чоловікового помешкання, безсловесно ридаючи в хустку, стерегла вона від лютих батькових тортур, мирний сон одного любого її серцю чоловіка від другого, не менш її ж серцю любого.

29. Спадкоємець на шапіто-шоу

- Слиш ти, чистоган! Чистоплюй! Урод! Лайнюк ти хрєнов! – батьківські очі прикипіли до коханої туші, яка тремтячи від хвилювання, пальцями намагалася всипати собі тарілку борщу сама, без матері-батька, яка саме була в

читати