Завантажити

рисі кинувся-було на них Льонька. Причім, аби пересвідчитися, що йому повернуте життя, кілька разів намагався вирватися він із жорстоких рук санітарів, які душили його щоразу з усе більшим завзяттям, аж доки дух його не полишив землі, а тіло нарешті не стяжеліло справжньою своєю поземною тяжестю.
Цікаво при цьому, що коли пацієнт вчорашнього нашого життя залишив нарешті державні кордони Байкового, то один із ударників світового погребального ритуалу перехристився, а інший, діставши тим часом з спільної робітничої каси гробарів кілька монет, мовчки хмарою посунув у бік Володимирського собору, де про всяк випадок таки поставив, хоч і не зовсім своїм коштом, кілька свічечок – чи то завпокій, чи навпак, за здоро`ля першого свого клієнта, якому, як Орфею, пощастило зіслизнути з Харонового човна в подальші життьові муки. Але, як бачимо, зовсім ненадовго.
Усе це воно – чудо Орфея у саркофазі, його виживання і битва з маврами прикладбищенських служок - усе, усе це могло б, трапившись, бути! Але, як і все решта на цій землі, Україні, що вікопомно належить сама собі і невидима решті цивілізаційного братства з Космосу, тут воно відбувалося до полинної гіркоти банально. Від самої миті стрічі з Тарасом Бульбою, і там, де йому призначено, спав наш товариш щонайвірнішим із поки що нами знаних снів, які тільки є в нашому світі.

35. Розвіюючи попіл

Ніщо не вбиває, над реальність. І ніщо не примножує страждань так, як відчуття того, що вони не на раз, але тривають якимись життьовими многократними сніговими лавинами. Казка яких так і, на відміну від Гердиних чухрань по Кая, не припиниться, бо всі вони, в неймовірних своїх подробицях, можуть і повторитися – знову і знову.
Та якщо страх отих снігових лавин для когось і є якимось випробуванням, то для кожної жінки саме це, кожне випробуваннє є нічим іншим, як затятою смертю, яка попри все її борсання, наглим плащем чину, якого вже ніколи не оминути, таки накидається в саме її серце – і часто, ще до свого фізичного втілення.
Так чи інакше, але саме така, нагла й глупа досмертна смерть чигала нині на скрючену постать Людмили Капіци, яка потроху вже починала відходити від того справдішнього капцю, який поїздом проїхався по її ніжній, самітній і завпокійній наразі свідомости. Це колись, ховаючи скорбні трупи і кадячи на їх честь окремі вогні, наші пращури, радіючи, вигукували: «Капець! Капець!» Тепер ніхто не вчував тодішніх поганських радощів, що дарували пращурам своє тавро доброго вкривала на все подальше приземне життя. Ні, тепер усе відбувалося не так.
Це було те відчуття, яке Люду, здається, ще не відвідувало ніколи. Ось воно сьогодні, по тому як синявий, майже як колір президентських прапорів, труп її властивої дитини був густо заправлений у саме пекло, звалюється із самих горішніх гір – свідомої несвідомості. І, падаючи, дме губи геть не в той бік, в який співають тепер струни її душі. Ось вона, надія. Сяка-така. На те, що по злісних променадах цього життя вона таки зможе натрапити на щось, від чого кисла міна її обличчя могла б собі вдозволити хоч невеличку гримасу, схожу на людський усміх, яким грає зазвичай обличчя кожної з панянок-відвідувачок інтернету.
Вона сміється. Уперше. Затято. І несподівано. Так, ніби оце зараз, протаранюючи віки, вона, володарка прізвище також почула оте вікопомне і радісне «Капець!». Шкіра її обличчя тепер так і не пригада, коли таке було востаннє. О, вона нарешті жива! Вона жива відчуттям відсутності. В тому числі відсутності надії на завтра.
Хоч - відколи живе! - Люда не мала нічого в собі живого.
Дурною восьмикласницею вкохавши те лайно, яке впослідку мало стати її довічним мужем, брела вона своєю долею з упослідженістю, яку важко було назвати психічною нормативою нації, яку вона представляла. Як на гріх, ніц файнішого в теї нації сі не лишало - отож і вона, нація, брела, вторячи свій шлях, ні в чим не різнячись від нашої Люди. Бувши ще ранньою дівицею, Люда якось заприсяглася стати довічною Дніпровою супутницею. А потому вона тій клятьбі могла взрадити хіба в сні, який так собі ніяк і не надходив. Отже, принаймні, спочатку, дохле дівча кругом брело за хвальковитим москалистим шкетом неприємної зовнішності в кепці. Мабуть, неодмінно чуючи, що ніяка решта чоловічої зарази не зобачить її ніде, хіба радше на якій шибениці, але - ніяк не в шлюбі. З іншого боку, москалистий шкет, між тим, синуля і навіть онукуля поважних, і на той час шанованих батьків-комуняків, відчував, що не непорочною практикою волгоградських нєвєст єдиною. А що: можна пройтися й українськими байстритими гидотами вшлюбовань. Отож, попри не зовсім сумісний з модною людською подобою Людин вигляд, і воно собі, крізь риганину і всяку несумісність самого себе з собою, обрало таки оту свою шлюбницю Люду.
Бо не добре людині не тільки бути на самоті, а ще й на самоті пити.
Як не дивно, поросль, яка виперлася вже через дев’ять місяців з Людиних стегон, була не така собі дохла, як отой гуманоїд, її туди вперший силами страстей власної непогамовної

читати