Завантажити

десь дзюркотіли в кручі потоки.
Князь зійшов з коня.
- Тут будемо й ночувати! - сказав він дружині.
Вої чимшвидше схоплювались з коней, поспішали до річки, обмивали порох з тіл, пускали в трави коней, незабаром на березі, відбиваючись у чорній глибині води, загоготіло вогнище.
Тільки князь Володимир не пішов до річки, сівши на камені, спер голову на руки, дивився, як швидко згасає багрянець на заході, а зі сходу насуває ніч. Ось низько над обрієм спалахнула велика промениста зоря.
Недалеко на стежці почулись важкі кроки - у вечірніх присмерках окреслились людські постаті, коли їх освітило проміння багаття, князь побачив двох старих, сивоусих, одягнутих у такі ж самі старі темні платна, з мечами біля пояса чоловіків.
- Чолом тобі, княже! - низько схилили вони перед ним свої голови.
- Добрий вечір, люди! - тепло відповів їм князь. - Хто єсте?
- Посадник Тедь, - озвався один із них - кощавий, з гострими вилицями, з дивно ясними, голубими, мабуть, очима.
- А я, княже, воєвода твій Радко, - глухим, застудженим голосом прохрипів другий - дуже високий, ще більш сухий, ніж Тедь, з сивими вусами, що сягали йому до пояса.
- Сідайте, мужі мої, - показав їм князь на каміння.
- Ми, княже, хотіли просити тебе заночувати в селі, в теремі, - винувато сказав Тедь.
- А чим, мужі мої, тут недобре? - посміхнувся Володимир. - Ляжемо на травиці, вкриємось небом, Рось нам ще й пісню заспіває... Любо мені тут, мужі мої...
- І справді любо, - тим самим винуватим, але сміливішим голосом сказав Тедь. - То, може, велиш принести воям твоїм і тобі, княже, їсти, випити?
- Спасибі, мужі, - сказав Володимир, - маємо що і їсти, і пити.
Тедь і Радко сіли на камінь напроти князя, розповіли про неврожаї, про ординців, що крадуть худобу в табунах.
Князь Володимир розповів їм, що думає насипати над Россю й далі полем аж до самого Києва вали, ставити тут, де Будутин, город. Тедь і Радко дуже зраділи.
- Це дуже добре, княже, так краще убережемо землю. Вої принесли князеві смаженої на вугіллі, нарізаної тонкими скибочками конини, що приємно пахла димком, хліба, корчагу з вином, він випив і закусив сам, почастував посадника й воєводу, що одразу розімліли.
- А живуть у Будутині свої, місцеві люди, - поцікавився князь, - чи є тут хтось і з Києва?
- Живемо, княже, багато літ однаково, ніби одним родом, - відповів посадник, - на князів працюємо, хтось гукне за Россю - кидаємо рала, беремо мечі, тут народились, тут нам і кончина. Із Києва-города ніхто не їде, та й кому, княже, охота сидіти тут, край землі.
Князь Володимир дивився на вечірницю, що висіла вже зовсім низько над обрієм, велика, малинова, опускалась у тумани.
- Тільки раз приїхала до нас з Києва жона, - згадуючи минуле, продовжив Тедь. - Давно, ой давно це було, княже, привезли її гридні, тут і стерегли її...
- Як звали цю жону? - дуже тихо і зовсім ніби байдуже запитав Володимир.
- Малуша, княже, - одразу пригадав Тедь. - Отут вона жила, в цій хижі у баби Желані, тут народила дитину.
Тедь показав на стару хижу в кущах, що розвалювалась, вростала в землю.
- А потім?
- Потім, княже, приїхали гридні й забрали в неї дитину.
- А жона?
- Померла Желань, - стискуючи голову, пригадував Тедь, - жона Малуша довго ще жила в хижі, а потім її й не стало.
- Померла?
Тедь довго не відповідав.
- Не знаю, княже, - глухо й з великим смутком закінчив Тедь. - Може, пішла з села, може, лежить десь під каменем у Росі, а тільки не стало її, хижа стоїть порожня, ми вже її не чіпаємо - дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили її.
На тім розмова й закінчилась. Тедь і Радко помітили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, він, либонь, стомився після дороги. Мужі встали, попрощались, пішли стежкою до села.
Але Володимир не спав, коли Тедь і Радко зникли, він підвів голову, подивився навкруг - на скелі над Россю, чорну воду, в якій відбивалось багаття, на хижу, що без дверей, із розваленим дахом, сірими стінами стояла між кущів, - і глибокий, невимовне важкий стогін вирвався з його грудей.
4
Рогніда думала про князя Володимира. Проминуло три місяці відтоді, як він був у Полотську, а вже звідти - через гінців посадника Путяти - прислала вона князеві Володимиру написану залізним вістрям на бересті грамоту.
"Я, княже мій Володимире, - писала Рогніда, - живу, як і раніше, в теремі отців, воєвода Путята добре дбає про мене, в усьому маю достаток. Єдине болить, що не відаю, як ти живеш, княже, дуже турбуюсь, бо ходиш, про землю дбаючи, під мечем... І не токмо про себе думаю, ношу під серцем твоє дитя, - і йому, і мені ти потрібний, княже. Напиши ж грамоту, хоч одно слово через гінця Путяти, може, легше мені буде тут, у лісах полотських..."
Прочитавши ці рядочки берестяної грамоти, Володимир випустив її з рук і довго сидів, дивлячись на вогонь свічі, що під подихом вітерця з вікна то схилявся набік, то круто підносився

читати