Завантажити

Вони зустрілися за тих обставин, за яких, як правило, не зустрічаються люди. Бо те, що вони робили чи хотіли зробити тут, інші зазвичай роблять таємно, без свідків, і таємницю цього дійства забирають із собою в могилу. Але те, що розказав тоді молодій, але вже втомленій життям, жінці той її випадковий знайомий, років 40-43 мужчина із легенькою сивиною на скронях, назавжди змінило її душу… чи й життя.
Вони зустрілися біля старої потрісканої хатини з облупленою призьбою. У цій хатині жила бабця, що заклинала духів, лікувала душі, віщувала долю. Наразі її не було вдома, тож гості (відвідувачі? клієнти?) мусили чекати надворі.
– А Ви вперше до бабці? – одразу почав розмову чоловік (треба ж якось згаяти час чекання!).
– Так.
– Я вперше побував тут 15 років тому.
Вона нічого не відповіла. Хвилини зо три просиділи в тиші на різних кінцях лавки. Він роздивлявся свій черевик, вона розглядала облізлий манікюр на власних нігтях. Тоді чоловік знов наважився заговорити з жінкою, хоч було помітно, що їй не дуже-то хочеться бесідувати.
– А що змусило Вас звернутися до баби Зульфії?
Жінка продовжувала розглядати нігті. Може, не почула питання?!
Чоловік опустив очі. Відповіді не буде, – подумав він.
– Я просто кохаю одну людину, – почала раптом вона. – Але він не може бути моїм. Я довго страждала. Не допомагали бесіди, вмовляння, жодна терапія, ліки зрештою. Колись я написала на папірці його ім’я і спалила папірець… але його не забула. Кажуть, треба написати ім’я на повітряній кульці, а кульку пустити в небо. Я відпускала. Але моє серце не відпустило ЙОГО. Коханий приходив у мої сни щоночі, і, прокидаючись, я найперше згадувала його обличчя. Я втратила надію, що він колись буде поруч. Але не кохати не могла. Одного дня я знайшла в інтернеті на форумі коментар, у якому написано, що бувають бабці, що тамують біль… стирають пам´ять, ніби переповнену флешку… і починаєш жити з чистого аркуша… наче й не було нічого. Форумчанин подав координати бабці Зульфії, але зазначив, що звертатися слід лише за крайньої потреби, коли інші способи вирішення життєвих негараздів не діють. Я подумала, що це саме моя ситуація.
Отже, перш за все, мені треба було вибрати день. За тиждень вперед я написала заяву на роботі про відгул за власний кошт. Начальник знехотя підписав (все ж таки, я на понеділок просилася, це не дуже вдалий день для відгулів, але я вирішила, що початок тижня – це найкращий день, щоб почати нове життя).
Далі я мусила вибрати маршрут (адже самі розумієте, як важко дістатися сюди громадським транспортом).
Неподалік виблискував чистотою і розкішшю сіренький Дайхатсу Теріус. Навряд чи її співбесідник розумів…
Я ввела в Гуглі Архангельське Херсонська область маршрут, але пошуковик подав мені лише карту. Тому я вирішила поїхати на Автовокзал і спитати в довідковому віконці, яким автобусом можна добратися. Молоденьке дівчатко знизало плечима і сказало, що прямих рейсів до Архангельського немає.
Таксі? Дорого, мабуть, вийде, – подумала я.
Вже збиралася відходити від віконечка, але дівчина несподівано вигукнула:
– Чекайте. Ви можете поїхати Каховським автобусом, попросити водія зупинитися в полі неподалік Архангельського, там кілометри два пішки пройти. Можливо, піймаєте попутну машину, і Вас хтось підвезе.
Хіба у мене був вибір?
Квиток не купувала. Попросилася до водія на вільне місце, заплатила трохи більше, ніж могла б заплатити у касі, але ж він однаково проїжджає повз селище, не заїжджаючи в нього. Тож пункт призначення все одно вказали б у квиткові «лівий».
Попутку піймати було важко. Раніше жінки боялися сідати до незнайомих чоловіків у машину, а тепер чоловіки бояться брати пасажирів, щоби їх не обікрали чи й того гірше. Але мені пощастило – зупинився «Москвич», і дідусь підвіз мене прямо до Архангельського. Ну, а хату бабці вже не складно було знайти. Люди підказали.

Навіть дивно було, що жінка, з якої важко було слово витягти на початку, тепер розказала усю історію на одному диханні, без пауз. Монологічно. Чоловік сидів мовчки, дивлячись жінці прямо в очі. Жодного разу не відвів погляду. Слухав уважно, як справжній джентльмен, що ніколи не перебиває жінок, коли вони говорять. Він не питав її про передісторію, про те, чому вона не може бути поруч зі своїм коханим. Адже якщо людина шукає/знаходить шлях сюди, то її історія дійсно складна, людина у відчаї.
– До речі, Надія. Мене звати Надія, – сказала вона і простягнула руку. Але цієї ж миті в кишені його дорогих брендових джинсів задзвонив телефон. Він одним порухом руки дістав айфон найновішої моделі і… відбив виклик, а потім перевів телефон у беззвучний режим. Навіщо?!
– Вибачте, – знічено промовив чоловік. То що Ви казали?
– Та ні, нічого. Не звертайте уваги. То, кажете, Ви вже були у бабці… І як? Допомогла Вам?
Чоловік підвів руки і закрив долонями свої очі та щоки. За кілька секунд знов розплющив очі і сказав:
– Ви читали Гете?
– Гете? – перепитала Надія.
– Так. Гете, – повторив мужчина. – «Фауста».
– Читала. А що?
– Коли тобі 26, а ти не знаєш, що робити і куди йти далі, коли ти видаєшся собі нікчемою, що задурно проїдає батьківські гроші, коли ти, здоровий хлопець, – безробітний і живеш із батьками, в твою дурну макітру приходять найбожевільніші ідеї. Хтось би пішов підробляти двірником чи продавати газети, але ж у тебе вища освіта, ти ж спеціаліст, тобі не до снаги бути абиким. Амбіції. Хтось би починав із нуля, з маленького, але… не я. Я хотів усього й одразу.
Від знайомого почув по секрету, що бабці-ворожбитки допомагають владнати будь-які, в тому числі матеріальні, проблеми. Знайомий дав адресу бабці Зульфії. Так, 15 років тому, я вперше потрапив сюди.

Надія уважно придивилася до цього чоловіка. Його джинси, сорочка, черевики коштували, мабуть, як увесь її гардероб разом узятий. Мужчина одягнений зі смаком, одяг дійсно якісний і дуже йому пасує. Його айфон – це її Нокіа, помножена на 10. А неподалік поблискує недешевий автомобіль. Людина направду успішна. Невже усе це йому дала бабця Зульфія?!
– І що було далі? – спитала молода жінка.
– Далі? Я, так само як і Ви, приїхав двома перекладними автобусами в це село. Точніше селище міського типу. Спочатку доїхав до Високопілля, потім іншим автобусом – до Архангельського. Бабця спитала мене, чи дійсно я зневірився. Я, не думаючи, відповів, що так. Тоді вона спитала мене, чи готовий я на все, незважаючи на наслідки, заради досягнення своєї мети. Я сказав, що мета виправдовує засоби, і мені байдуже, які будуть наслідки. Я хотів миттєвого результату без зусиль. Бабця наказала мені: «Поклянись!». І я поклявся. Своїм життям. Молодий і дурний.
Того дня я уклав угоду із Дияволом. Бабця Зульфія викликала демона (чи самого Сатану?), і той пообіцяв мені дати все, чого я забажаю: гроші, майно, кар’єру – в обмін на… душу. Злі духи – це не вигадка людства. Вони існують. Я сам бачив. І з того часу вірю.
Наступного ж дня у мене з’явилася хороша робота зі стабільним заробітком у великій компанії, а через місяць у цій компанії раптово помер від інсульту заступник начальника відділу, і замість нього поставили мене. А ще через півроку у цій організації потрапив у автокатастрофу заступник генерального директора… ну, і Ви, мабуть, здогадались, кого поставили заступником гендиректора… Буквально за один рік я купив собі чотирикімнатну квартиру, дачу у Конча-Заспі, автомобіль, купу різного барахла. Думаєте, я став щасливим?
Так, я відчував себе успішним, забезпеченим, але… Кожного року в день, коли я уклав угоду, до мене приходив після опівночі мій Везельвул… чи Люцифер… чи як там його звати… і нагадував про мій борг перед ним. Я одержав усе, чого хотів, і навіть більше, але за це рівно через 15 років мушу віддати йому свою душу.
– Тобто Ви мусите померти? – перебила свого співрозмовника Надія.
– Саме так. Хочу я того чи ні, але він однаково забере моє життя.
– А хіба не можна розірвати угоду?
– Ні. Я поклявся. А клятва – це все. Це люди одне одному клянуться, а потім не дотримують обіцянок, а коли клянешся перед вищою силою, не можеш забрати клятву назад.
Я одержав усе, чого хотів… але не став щасливим. Я забезпечив щасливу старість своїм батькам, побачив 38 країн світу, купив кілька будиночків у різних кінцях планети, п’ять автомобілів, але насолоди від цього не маю. Мені 41 рік. Я ніколи не був одружений, у мене немає коханої жінки й дітей. Я не заберу усі свої статки з собою в могилу, але й нікому не лишу їх. Бо нікому. Крім батьків. А вони старенькі. Їм багато не треба. Усе це зайве. Усе це – непотріб.
– Ви хворієте? – спитала Надія.
– Тобто?
– Ну, Диявол забирає життя, насилаючи на людину невиліковну хворобу?
– А, Ви в цьому сенсі… Ні. Я не хворий. Ті, хто продав душу Дияволу, помирають інакше. Вони помирають уві сні.
Людина, яка продала свою душу, знає дату, коли мусить віддати борг, і готується до цього дня. Морально. Але тієї ночі, коли добігає кінця її життя, Диявол насилає на неї міцний сон. Зазвичай, коли люди знервовані, хвилюються, вони не можуть спати. У них безсоння. Як у студентів перед іспитом. Але так звані фаусти сплять міцно, як немовлята, які не відають про свою долю. Рівно опівночі приходить їхній Мефістофель і забирає їх останнє дихання, а вранці родичі, сусіди, друзі знаходять їх на ліжках мертвими, зі складеними, як у покійника, руками, з лагідним умиротворенням на порцелянових обличчях, інколи з рожевими, але вже холодними, щічками, а судмедекспертиза пише щось на кшталт «Обірвався тромб». Фаусти помирають без болю, без корчів, непомітно. Їхні тіла зберігаються довго, навіть без моргу, обличчя не жовтіє, і в труні вони виглядають ніби живі люди, яких ховають помилково. Вони красиві. Довершені. Жодного смороду. Жодної потворності.
– Тобто Диявол не карає їх стражданнями? Але чому? Чому звичайні люди помирають у страшних муках, а ці – безболісно? Хіба це справедливо?
– А хто сказав, що не карає? Звичайна людина живе стільки, скільки їй відвело небо, навіть до ста років інколи, а фауст живе рівно 15 років з дати укладання угоди. Найчастіше фаусти помирають молодими і рідко доживають до 50. Хіба це не покарання – померти молодим і одразу втрапити в пекло? Вони свій гріх спокутують цілісіньку вічність. А Ви мені про несправедливість…
– І скільки Вам лишилося?
– Мені? Два тижні. Рівно 14 днів, не рахуючи сьогодні.
– А чому Ви приїхали до бабці сьогодні? – спитала Надія.
– Цього не можу сказати, вибачте.
Кілька хвилин вони обоє сиділи мовчки, дивлячись кожен собі під ноги. Вечоріло. Дмухав легенький вітерець. Шелестіли дерева. Обом було затишно, але трохи тривожно на душі.
– Якщо усе, що Ви мені розповіли, – правда, і люди дійсно витворяють таке зі своїми життями, то чому я чую це вперше? Чому ніхто ніколи бодай словом не обмовився про щось подібне? Чому про це кажете тільки Ви?
– Бо мені нема кого втрачати. Розумієте, коли людина укладає угоду з Дияволом, вона не має права розповідати цю таємницю, нікому, бо тоді помре нащадок фауста. А в мене нема нащадків. Коли я укладав угоду, то просив лише багатства, але не просив сім’ї, дітей, кохання. Тому в мене їх нема. А ті, хто просили дитину або мали її до укладання угоди, ніколи не проговоряться, аби не втратити своє дитя.

Жінка повільно простягнула руку, торкнулася пальцями його руки, що вільно лежала на лавці, співчутливо подивилася в його сумні сірі очі і сказала:
– А Ви вже вирішили, як проведете свої останні дні?
Сказала – і сама ж собі прикусила язика, подумала, що це – найбезглуздіше запитання, яке можна поставити людині в такій ситуації. Але поставила перш, ніж подумала.
Правда, він не проігнорував. Не розгубився.
– Вирішив, – твердо відповів він. Я хочу…

Його відповідь перервала бабця Зульфія, яка саме наближалася до хатини.
– Ви до мене? – ще здалеку гукнула до них стара.
– Власне, так, – відповів чоловік, встаючи з лавки. – До Вас.
– Ну, то заходьте, – сказала бабця і увійшла до хатини.
Надія та її новий знайомий лишилися надворі удвох. Жінка пильно вдивлялася йому в очі, а тоді опустила повіки.
– Дами уперед! Заходьте першою, Надійко! – сказав він і щиро усміхнувся.
У нього гарна усмішка, – подумала жінка.
– Знаєте, ні. Я передумала. Не піду. Дарма я узагалі сюди приїхала. І… пробачте, що забрала у Вас час, – сказала Надія і почервоніла.
Чоловік знову посміхнувся.
– Ви? Забрали час? Зовсім ні! Я вдячний Вам за компанію і за приємну бесіду.
– І я Вам вдячна. Що ж, щасти Вам! А я вже побіжу. Може, ще встигну на останній рейс автобуса з Каховки, – відказала Надія і пішла двору в напрямку дороги.
Але несподівано чоловік покликав її:
– Надіє!
Вона зупинилася і обернулася.
– Якщо хочете, можу підвезти Вас на своїй машині в місто. Мені до бабці ненадовго, усього на кілька хвилин. Якщо почекаєте мене тут, поїдемо разом. Можемо по дорозі заїхати до якоїсь кнайпи, поїсти, випити кави. Ви, мабуть, зголодніли. То що, Ви згодні?
Жінка кивнула. Він простягнув їй руку і сказав:
– До речі, Юрій.
А потому зайшов до старої бабиної хати, а Надія лишилася чекати його надворі.
Юрій. Так звали чоловіка, якого жінка кохала 7 років. (Чи й досі кохає?!)
На небі з’являлися перші зорі. У вікнах людей пробивалося світло. Із села повільно виїжджав у напрямку міста сіренький «DaihatsuTerios». У салоні сиділи двоє: чоловік і жінка. Автомобільний цуцик хитав головою, як старий годинник, – тік-так, тік-так… Вечоріло. День добігав кінця…

читати