Завантажити

З присвятою О.Д.

Мабуть, життя таки буває до людей жорстоким… Воно рухає вперед, коли хочеться стояти на місці… Воно не чекає, доки ти залижеш свої рани. Так чи інакше мусиш підніматися, обтирати забої і йти далі. Життя не дає тайм-ауту. Ти прикладаєш до власної душі подорожника і продовжуєш свій шлях. Бо інакше не можна.

Динамічний плин сучасного життя кожного ранку змушує тебе встати з ліжка і йти туди, де ти не хочеш бути, і робити те, до чого не лежить серце. А хочеться ж просто замикати двері, зашторювати вікна, викидати до біса годинники й радіоприймачі, вкриватися ковдрою з головою, згортатися калачиком, якомога дужче притискаючи коліна до грудей, і скавчати.. по-собачому скавчати. Просто для себе. Не для чужих жалощів. Чужих жалощів, удаваних чи справдешніх, у цьому світі й так доста.

Кожної ночі до Вадима приходить одне й те ж сновидіння… приходить вона, його покійна дружина-мучениця, тримаючи на руках сповите немовля, простягає до нього руки і волає: «Вадику, за щооооо?». І більш нічого не каже. В її устах – лиш одне питання, скорше риторичне, бо відповіді на нього не знає навіть сам адресат…

І кожної ночі сполоханий чоловік прокидається, похапцем узуває капці і біжить на кухню, наливає 50 грамів коньяку, підносить тремтячими руками до рота і виливає в… раковину. А потім знаходить у верхньому ящику пачку дешевих цигарок, дістає запальничку і підпалює цигарку. Нервово курить. З тих пір, як померла дружина, Вадим змінив одну звичку на іншу… тепер він курить, але не п’є. Хоч рефлекс залишився. Рука сама тягнеться до випивки, але спрацьовує мозок – і вміст склянки летить у каналізацію… Щомісяця дві чи й три пляшки коньяку пропадають намарно… по склянці щоночі. Вадим купує пляшки із випивкою у магазині, відкорковує і потроху виливає… От уже дев’ять років це – традиційний нічний обряд колишнього алкоголіка.

Майже 9 років тому Вадим із дружиною Ларисою жив у Києві, працював прорабом, мріяв про сина. Словом, був звичайною людиною. Але мав одну проблему: багато пив. Ні, спочатку не багато. Спочатку це була пляшка пива після роботи. Але з часом до однієї пляшки додалися ще чотири, а вже потім замість пива у домі почала з’являтися горілка. Або коньяк. Інші чоловіки увечері випивали, а на ранок ішли огірочками на роботу. Похмелялися чи ні, але ж ішли і працювали. Але не Вадим. Коли він трохи перебирав, то наступного дня не міг встати з ліжка. Попервах Вадим дзвонив на роботу і відмазувався, казав, що застудився чи до стоматолога йде. Але потім перестав попереджати, а просто прогулював. Ніщо не буває безкарним надто довго, тож одного сонячного (а може, й не сонячного) дня задзвонив телефон, і впевнений чоловічий голос сказав Вадимові: «Можеш завтра на роботу не виходити. Тебе звільнено».

І все б нічого, якби на цей час не співпало аж дві події: звільнення чоловіка з роботи і вагітність його дружини. Син, про якого так мріяв Вадим, уже росте в маминому животику, а годувальник родини – безробітний.

Інший би заворушився, дізнавшись, що в його сім’ї скоро буде поповнення, заметушився би, знайшов би нову роботу чи навіть дві, але не Вадим. Той продовжив бухати. Безпробудно. Неголений і немитий сновигав квартирою у пошуках закуски, потроху спустошував домашній бар і витрачав останні гроші. Так тривало кілька місяців поспіль. Пив два тижні, не пив – один… а інколи і три дні. Потім знов за своє. І так по колу.

Найцікавіше, що причин пити зроду не було. Мав хорошу роботу, гроші, житло, люблячу дружину. Мабуть, п’ють не лише з горя, а й від безділля… від неробства. Навіть коли є робота. Але бракує, чим займатися для душі. А потім пияцтво перетворюється на діагноз, якого важко позбутися. Бо тільки щире покаяння і бажання виправитися допомагають людині боротися із зеленим змієм. А поки людина сама не схаменеться, вона буде продовжувати руйнувати своє життя.

Поступово Вадим витратив усі сімейні заощадження і почав виносити з дому коштовності і здавати в ломбард: золоті кульчики дружини, персні, підвіски. Здав навіть власну обручку, символ кохання і подружнього життя. А назад викупати не думав. Та й не було, за що. А тимчасом жінка, яка увесь цей час годувала чоловіка, прала його забльовані речі і прибирала алко-гармидери у квартирі, узяла декретну відпустку. Отже, тепер грошей у родині остаточно не стало. Лариса готувалася до пологів.

Увесь цей час, поки Вадим бухав (а це тривало майже всю Ларисину вагітність), дружина жодного разу не дорікнула чоловікові. Не така вона була. Мовчки дбала про нього, хоч щоночі плакала. Плакала і просила Бога врятувати її від цього, забрати з цієї божевільні. Вона плакала, а він не знав. Йому не до того було. Вадим не помічав, як росте її живіт, не розумів, що відбувається, що має статися. Це довгоочікуване дитя перестало бути для нього щастям. У світі немає нічого, крім бухла. НІ-ЧО-ГО! І заради бухла він був готовий на все.

Увечері 5 травня Лариса прийшла від подруги дуже стомлена. Подруга лежала в лікарні, від якої до автобусної зупинки треба було пройтися пішки, та ще й ліфт у будинку не працював. Лариса підіймалася додому сходами на 5-й поверх. На порозі її зустрів як завжди бухий в жопу Вадим. Залитими алкоголем очима він подивився на дружину і сказав:

- Ларко, купи мені коньячку та оселедчика!

Лариса спробувала відсунути чоловіка від дверей і пройти у квартиру. Але він схопив її за руку і сказав гучніше, майже наказово:

- Ларко, чуєш чи ні, що кажу? Купи коньяку і закусити!

Жінка намагалася вирвати руку. Він не відпускав.

- Пусти мене, Вадику! Іди спати. Тобі вже досить пити, - сказала майже

благаюче Лариса.

- Я сам вирішу, коли мені досить, жінко! Купи мені випити, щоб я у

такому вигляді між люди не виходив, - наполягав Вадим.

- У тебе не буває іншого, крім ТАКОГО, вигляду. Ти інакший не буваєш.

Забула, як ти тверезим виглядаєш. Соромно людям сказати, як я живу і з ким. Я стомилася, Вадику! У нас буде дитина, а тобі байдуже і до мене, і до сина, - сказала плаксивим голосом Лариса і знов щосили смикнула свою руку, щоб вирвати її з його брутальних лап. Але цієї ж миті Вадим сам з усієї сили смиконув свою руку.

- Ах ти ж стерво! – заволав Вадим на увесь під’їзд і пхнув Ларису вперед. Вона злетіла зі сходів і впала животом униз. При цьому дуже сильно вдарилася головою.

На крик Вадима збіглися сусіди, викликали «Швидку». Дитину не врятували. Ларису – теж. Вадим бігав і кричав, що це він, він убив дружину й дитину, бився головою до стіни і плакав, просив, щоб його посадили, а краще – застосували до нього смертну кару. Бо він не хоче жити. Бо він УБИВ!

… Але йому ніхто не повірив. Всі вважали його кінченим алкоголіком, але не вбивцею. Бо Лара ніколи не жалілася на нього. Ніколи не ходила в синцях. З їх квартири жодного разу не доносилися крики. Вона любила його, а він, певне, любив її. Тож він не міг убити. Це – нещасний випадок. Усього лишень. Таке буває. А кричить про вбивство Вадим тому, що алкаш із враженою психікою, та ще й у стані афекту. Ще не очуняв після втрати. Бідний, бідний алкаш! Хто ж тепер пратиме його блювотиння? Хто купуватиме бухло? Хто діряві шкарпетки штопатиме? Здохне, мабуть. Бідний, бідний алкаш…

Як не дивно, алкаш не здох. Після смерті дружини він покинув пити, продав квартиру у Києві, купив занедбану хатину в селі Сингаї Коростенського району, що на Житомирщині, перебудував її, зробивши двоповерховою, із каналізацією та іншими зручностями, і поселився там відлюдником. От уже 9 років він не виходить нікуди, крім магазину, ні з ким не говорить, щось друкує на комп’ютері. Сусідські дітлахи, що часом перестрибують через паркан у його двір, бачили у вікно. Подейкують, що пише роман.

Життя змінюється, коли когось втрачаєш. Часом ти звинувачуєш у цій втраті себе, часом – інших, але одне залишається незмінним – ти жалкуєш, жалкуєш, що не вберіг.

Щоночі Лариса приходила у Вадимові сни і нагадувала про себе… може, щоби той біль, який відчував чоловік, ніколи не щезав. Може, вона живиться тим болем. А може, мстить за свій, прижиттєвий, біль. Так чи інакше Вадим ніколи не міг спати міцно, не міг заспокоїтися… це його довічна кара, його спокута.

Перші місяці після смерті Лари Вадимові хотілося замикати двері, зашторювати вікна, викидати до біса годинники й радіоприймачі, кутатися в ковдру, згортатися калачиком і скавчати… скавчати по-собачому… не відчуваючи часу й потреби виходити в люди… Але діставали сусіди, лікарі, мєнти, журналісти. Всі чогось хотіли, про щось питали. А Вадимові нестерпно хотілося здохнути. Просто так взяти і здохнути! Хіба не можна?!

У селі не став ні з ким знайомитися, відгородив себе від людей величезним забором із безліччю замків. Але скавчав уже навряд. Життя змушує рухатися. Інакше – ніяк. І Вадим дійсно щось писав.

Одного дня у шибку його вікна, що в спальні, хтось тихо постукав. Але хто міг постукати, якщо ворота зачинені?

Вадим відчинив двері. На порозі стояла маленька дівчинка, років 5-6, у брудній і порваній сукні, із розплетеним волоссям, і важко дихала.

- Як ти сюди потрапила? – спитав Вадим трохи грубо і поставив руки в боки.

- Залізла на дерево, а звідти перестрибнула через паркан. А що, не можна? – спитало дівча і теж поставило руки в боки.

Вадим усміхнувся. Йому сподобалося, як сміливо поводилася ця дівчинка і як сильно вона зараз своєю позою нагадувала його самого, але меншого, набагато меншого.

- А де твої батьки? – спитав Вадим уже лагідніше.

- Їх немає, - відповіла.

- А де? – повторив питання чоловік.

- Не хочеш пускати – то так і кажи. Чого вийожуєшся? – образилася мала.

Вадим нічого не відповів, а лише прочинив двері ширше, щоб дівчинка увійшла.

- Ванна – там, - сказав чоловік і вказав правицею наліво.

Коли маленьке дівча вже було вмите й причесане Вадимовим гребінцем, господар будинку спитав свою гостю:

- То, може, таки скажеш, звідки ти і чому прийшла до мене?

- А ти дійсно хочеш знати?

- А як ти думаєш: нормальна взагалі ситуація, що незнайома дівчинка приходить в гості до чужого дядька, а я її просто так впускаю до хати і ні про що не питаю? – усміхнувся Вадим.

Дівчинка мовчки встала і пішла до дверей.

- Як тебе хоч звати? – спитав чоловік.

- Олеся, – відповіла неждана гостя.

- А їсти ти хочеш, Олесю?

За мить вони вже сиділи разом на кухні, їли смачні млинці зі згущеною і вона розповідала, як тато бив їх із мамою, а потім одного вечора проткнув мамі живіт викруткою і сів у тюрму, а її, Олесю, відправили до сиротинця, бо родичів у неї нема. Вадимові було щемно у грудях від цих її розповідей, йому хотілося пригортати і захищати її, як… як рідну дитину.

Тієї ночі Олеся лишилася ночувати у Вадима. Він постелив собі на канапі у вітальні, а дівчинка лягла в його спальні, бо там м’яке і зручне ліжко.

Ночувала вона там і наступної ночі. І ще наступної. Але потім Вадим вирішив, що так буде чесно: поїхати в той сиротинець, звідки втекла Олеся, і віддати дівчинку вихователям, на деякий час, а потім її удочерити, офіційно. Бо з першої ж миті знайомства Вадим зрозумів, що є в цій дитині щось до болю знайоме і рідне, таке схоже і миле.

За кілька місяців Олеся переїхала у свій новий будинок. І майже одразу стала звати Вадима татом. Мабуть же, не просто так вона того вечора постукала саме в його вікно. Теж відчула щось знайоме і близьке. Дитина ніколи не піде до поганої людини, бо вона відчуває ауру добра, яка оточує хороших людей. А Вадим став хорошим. Чоловік давно не п’є, кинув палити, заради дитини знайшов нову роботу, почав нове життя. Він завжди мріяв про сина, а одержав доньку…

Інколи життя дає нам другий шанс. Шанс спокутувати провину. Шанс змінитися і змінити чиєсь життя, бути щасливим і зробити щасливим когось. Ніколи не можна ставити на собі хрест. Треба рухатися, бо інакше – не можна.

Лариса перестала приходити у Вадимові сни, а він перестав друкувати щось на комп’ютері. Подейкували, що він пише роман. Може, закінчив. А може, продовжує свою історію, довжиною у ціле життя, але вже не на папері…

читати