У своїх знаменитих лекціях «Призначення поезії і призначення критики» Томас Стернз Еліот казав: «Я дуже добре усвідомлюю обмеженість свого інтересу, за  яку, щоправда, я не збираюся просити вибачення, і власну  нездатність до глибоких міркувань, так само як і менш вибачні  недоліки. У мене немає своєї власної загальної теорії; але, з іншого боку,  я не стану ігнорувати погляди інших з байдужістю, яку, ймовірно,  повинна відчувати практикуюча лікарка стосовно тих, котрі теоретизують  з приводу її професії. Я вважаю, що однаково розумно остерігатися тих  поглядів, в яких висуваються занадто великі вимоги до поезії, і  протестувати проти тих, де ці вимоги дуже малі; розумно також  розрізняти якусь кількість різних цілей для поезії, не стверджуючи при цьому, що поезія скрізь і завжди повинна неухильно слідувати якій-небудь з  них». Нашу розмову про першу збірку «SON ET LUMIERE / Листи без відповіді» («Лілея-НВ», Івано-Франківськ, 2008)  молодого поета із Закарпаття Леся Белея годиться почати саме такою цитатою.

У рецензіях на цю збірку (яких, ніде правди діти, кіт наплакав) всі критики намагаються відштовхуватися від анотації, написаної Юрієм Андруховичем: «Внутрішній стан цієї першої збірки я назвав би новим декадансом. Вона меланхолійна і вишукана (від слова «пошук»), у ній багато красивих натяків на все ще недосформовану і від того дуже пластичну мовну цілісність. Разом з тим ця збірка вельми радісна у своїй наївній винахідливості. Її автор живе поміж Ужгородом і Вроцлавом, а це означає – у найдивнішій частині світу, де в силу хронічного спізнювання пошти писати листи є справою досить невдячною. Дуже сподіваюся, що ці листи без відповіді насправді ніде не загубляться й обов’язково знайдуть своїх адресатів – чутливих, уважних, прихильних. Запам’ятаймо це ім’я – Лесь Белей. І спробуймо вгадати, чим воно здивує нас завтра».

Дозволимо собі вступити в полеміку з поважним автором анотації і наголосити на трьох «китах», які формують поетичний світ цієї дебютної збірки.

Отже, по-перше, автор усвідомлено вдається до самозаперечень, формуючи інтригу – далеко ходити не треба: збірка має назву «Листи без відповіді», хоч умовно ділиться на чотири підрозділи, де ліричні герої книги (Ек’ю, Ерл, Бітті, Су) обмінюються листами одне з одним: «Листи Бітті до Су», «Листи Су до Бітті»,  «Листи Ек’ю до Ерла» та «Листи Ерла до Ек’ю». Хто ж вони, ці чотири, за визначенням Леся Белея, «протагоністи»?

Відповідь на це запитання отримуємо в першому ж тексті книжки:

«Ек’ю ( її хода під дощем була загадковим
                   осіннім танцем з водою

(…)

Ерл (Ерл мав сотні книжок в яких закладками
               слугували невикористаний квиток

(…)

Бітті (трималася обіруч за ключ
               яким замкнула власні довготи

(…)

Су (тієї миті коли кулі долали шлях між дулом
               та його грудьми
              він побачив птаху що летіла одним тільки крилом…»

Очевидно, що така «інтрига заперечення» автором задумана для того, щоб надати збірці концептуальної цілісності й довершеності, хоч і вийшло це намагання дещо за вуха притягненим і не таким вже й цілісним, але про це – наступна заувага.

Отож, по-друге, «Листам без відповіді» притаманна концептуальність побудови. Мова про те, що зовсім різні за стилістикою й внутрішнім настроєм тексти об’єднані в групи «листів», котрі й формують підводний сюжет (якщо, говорячи про поезію Леся Белея, можна послуговуватися терміном «сюжетності» поезії). Писані в різний час, деякі вірші мають зовсім різний настрій, інші ж відрізняються формальними пошуками автора, тому структура збірки має лише позірну стрункість – часто-густо тексти в ній вражають дисбалансом внутрішньої напруги, цим «діапазоном частот», котрий і служить ланцюжком зв’язку віршів. Хоча, цілком імовірно, саме в такий водоспад перепадів «частот» автор і намагався заманити читача. Щоб не бути голослівними, вдамося до порівняння двох текстів:

«день мандрівного філософа

1. Заглянути на другий бік паперу.
2. Послухати веселий циганський оркестр.
3. Проявити засвічену плівку сонця.
4. Переслухати старі записи дощу.
Згадати альбоми гербарію.
5. Проколоти палицею калюжу сільського базару,
сторгувати ціну за козяче молоко.
6. Вдихнути хвойне повітря гір
і запах зламаної ромашки.
7. Піти на зустріч з кінцем дороги». 

Цей цілком у «мілошівському» дусі вірш явно зовсім не перегукується з іншим:

«поки

спів
змішування цигаркового диму
без слів
цоркіт тонких склянок
спів
мандрівні привиди
без слів
в ціну входять трамваї
ніч
хмарне небо
без пліч
тобі набридло рахувати кроки
музика гріє
поки».

Спроба дещо недолугої силабо-тонічності у цьому тексті не заважає відчути (та що там відчути, побачити неозброєним оком можна!) відсутність тематичного, формального і згаданого вже настроєвого зв’язку між аналізованими віршами. Хоч – наголосимо ще раз – можливо, що саме таку мету і ставив перед собою автор.

І наостанок – заувага третя, вже, власне, врешті-решт полемічна. По прочитанні збірки «Листи без відповіді» жодного натяку на декаденс (а тим паче на новий декаданс, і взагалі – що це таке, цей «новий декаданс»?) ми не зустріли. Є дещо інше – певна «книжність» метафор та до деякої міри звужена тематична складова, яка обертається між майже бітниківськими алюзіями тютюнового диму, алкоголю й музики і чисто філологічними «фішками» на кшталт закритих у собі метафор, листів, книжок та інших «кабінетних» складових. Хоч це й не дивно, адже автор має дві вищі філологічні освіти та до того ще й поезію бітників перекладає, але остання справа, котрою ми хотіли б займатись – це шукати у творчості одного поета, особливо якщо це поет молодий, впливів поетів інших.

У кожному разі, збірка Леся Белея «Листи без відповіді» безумовно заслуговує на прискіпливішу до неї увагу й поцінування, бо становить собою досить рідкісний для молодої української літератури приклад якості й відстороненості від панівних тем і процесів – без «понтів і наворотів». Напевно, саме з цієї причини автор і отримав за неї премію «Дебют-2008».

Насамкінець настав час погодитися нарешті з Юрієм Андруховичем: «Запам’ятаймо це ім’я – Лесь Белей. І спробуймо вгадати, чим воно здивує нас завтра».

Але здивує – до того ж приємно – це точно.