Виходить на те, що  в Закарпатті появився ще один незлецький літератор. Олександр Гаврош. Журналіст, піїт, публіцист, автор пригодницьких книг (зокрема про розбійника Пинту та закарпатського силача на прізвисько Кротон), драматург... Так його багато в різних жанрах на таку маленьку українську літературу. Але добре, що є. У цьому переконуюсь, читаючи його публіцистику, видану київським видавництвом «Грані-Т» під назвою «Точка перетину».

Тепер про книжку. Її змістове наповнення розкриває Олександр Гаврош у вступі, названим автором «Одна з можливих Україн», з якого стає ясно, що всі нариси присвячені Закарпаттю, зокрема національним меншинам, які довгі роки-століття живуть на Закарпатті: «Писалися ці есеї протягом останніх п’яти років. Більшість із них друкувалися в «Україні молодій», де автор працює власкором у Закарпатській області. Фото зроблені ним під час подорожей у місця компактного проживання національних меншин краю».

Композиційний та ідеологічний «заспів» книги поданий вже у першому нарисі (автор називає їх есеями) «Євробрама»: «Чи можна уявити собі Масариківську республіку без Підкарпатської Русі? Історію Польщі без Галичини? Угорську національно-визвольну боротьбу без Мукачівського замку?

Тисячами ниток Центральна Європа зшита докупи. І розгризати їх зубами не варто. Адже за Пшемишлем, Собранцями, Загонню чи Сігетом-Мармаціей – не океан, а така ж пісна земля-червениця. І люди такі ж – із жилавими руками й засмаглими обличчями.

І кордони з’ явилися тут лише десятки років тому. А до того протягом тисячоліття тут жилося, торгувалося й кохалося без жодних перепон. Бо це була територія ґотичних шпилів, бородатих батюшок, босих селянок та пейсатих корчмарів, а ще – всеможливих мов, діалектів та вірувань.

Одне слово, Європа. Європа, яка тепер тікає сама від себе. Бо бідні родичі завжди обтяжують. Але якщо під твоїми воротами ходять невдоволені, рано чи пізно чекай пожежі».

А щодо змісту – се треба читати. Написано легко (всіх 12 нарисів, зі вступом, який я вже називав, і висновками під назвою «Запах коров’ячих пляцків»), доступно, з симпатією до тих народів, звичаї і побут яких автор описує (угорці, румуни, німці, словаки, чехи, волохи, бойки,  жиди, роми)...

Інколи шкода, що подібної книги не написали москалі, поляки, жиди, румуни, угорці etc... Не написали  про українську національну меншину в їхніх країнах. Бо так зрозумів із книги, що цим нацменшинам Закарпаття не так вже й погано живеться на «нашій не своїй землі». Але живуть замкнуто, бояться асиміляції, майже не знають (або погано знають) українську, більше орієнтуються на російську, угорську, румунську мови. Рідко ідуть на контакт з українцями. А все пояснюється просто, – Україна й досі не сприймається в Європі як серйозний і авторитетний партнер (не кажу вже про здорову аґресивність). Це й приводить до того, що українська нацменшина у Словаччині все частіше записується словаками, бо «бути українцем стало невигідно» [«Місто (не)нашої пам’яті»].

Щодо їхньої долі – відірваности від своєї землі, що сталася внаслідок поділу кордонів після Першої і Другої світової воєн, – тут можна поспівчувати усім, в тому числі й українцям, які постійно ставали жертвами політичних експериментів сильних і аґресивних націй. Ці експерименти й досі не завершені, а тому годі передбачити, якою складеться геополітична ситуація в Європі років через ... надцять. І можливо, має рацію Олександр Гаврош, роблячи сумний висновок, що при теперішньому ставленні до проблем українства своєю державою, ми маємо реальні шанси перетворитися в рідній землі на нацменшину. Ось тільки так комфортно, попри всі перевитрати такого життя, як це є нацменшинам Закарпаття, нам вже не буде...

Ця книга у мене навіює сум. Сум від того, що так добре ми розуміємо всі проблеми національного життя і співжиття, але нічого чи майже нічого не робимо, аби їх змінювати, і змінювати у кращий бік. І тоді висновок Олександра Гавроша сприймаєш не як елегійно-споглядальний, а як пророчо-апокаліптичний: « Усе міняється в цьому світі. І водночас – не міняється нічого. Ті ж корівчини при заході сонця, те ж дзюрчання паруючого молока в оцинковані відра, ті ж лайки з матюками, ті ж дві третини патріархального сільського Закарпаття...»