Після того, як в «укрсучліті» з’явилися імена письменників-закарпатців, всі були напрочуд здивовані їхніми розбещено-еротичними «штуками». Саме тоді зі збірки «Фалічні знаки» почався поет Олександр Гаврош, який, щоправда, більш відомий читацькому загалу своїми драмами і дитячою повістю про розбійника Пинті. А проте починався він саме зі «скрипучого ліжка сусідки: Раз-два-три-чотири…»

Коли ж на літературних полицях у 80-х-90-х з’явилися перші відверті сповіді про змагання в ліжку і «фалосу струмінь» – і читач, і автор раділи з чуттєвої відкритості «тіла» тексту. Однак тут не можна не згадати, що перші еротичні вірші беруть витоки навіть не відтоді, а ще з українського фольклору – так званих сороміцьких віршів і пісень – «Чи я ж тобі не казала, чи не говорила: не ходи ж ти без штанів, бо зроблю Гаврила».

І тепер от, утамувавши «сексуальну» спрагу, читач уже почав відрізняти штучно мальовану порнографію і тонку еротику, але… Але порнографічні речі, за якими часто ховається НЕталант, не перестали виходити друком. І тому доволі цікаво, яка ж еротика у теперішнього Гавроша.

Під обкладинкою із зображеною жінкою з оголеними плечима і зацікавленим нею чоловіком, шість циклів («Фалічні знаки», «Тіло лучниці», «Ліжко надії», «Міста і кав’ярні», «Легка хвороба серця» й «Покрайні записи») і п’єса-притча на одну сцену «Вони йдуть». Перші три – «тілесна карта» жінки-сонця, жінки-дитини, жінки-повії, жінки-мишки і жінки-жабки, лучниці з «націленими в небо вістрями грудей» і чужої дружини.

Сіра мишка, сіра мишка На плечі моїм принишкла…

І тією мапою доріжками з родимок, груденяток і вигнутих ліній спини прогулюється, втягуючи «ніздрями» слів «і смак, і запах, і дотик, і подих… і сльози, і усміх – у кутику уст» ліричний герой. Трохи «злягань» із гострою метафорою, як «лезо твого язичка», і романтичною, як «метелик розкрилених уст», із самоіронічним порівнянням себе «голомозого» з динею, «розбещеним» рефреном – «ой, зроби мені, мила» – і пісенним мотивом оди «піднятим ніжкам»… Діалоги, занурені в своє єство, монологи, звернені до її тіла, побудовані за градацією почуттів і деградацією побудови строфи. Із кожним новим рядком – усе менше слів, і в кінці чи не кожної поезії Гавроша – яскрава крапка, як крик збудженого «Я»: «…Аж серце КРИВАВИТЬ».

Останні три цикли – то вже іронічні змагання ЇЇ і Його, «літні джази» сивого коханця, барокова образність і екзотичні церкви, жінки і молитви. Ці вірші вже ширші за розмахом – тут і мотив козацтва, і харалужні мечі, і пісенний зачин: «Ой сиділи мужі, / Пили мед без межі…»), і образ Поета, і філософське розуміння сенсу буття: «Бабко, а куди вони йдуть? / Вони знають…».   І назвав я її зранку Вже не мишкою:

 – Жабкою… 

Так, кожна «сіроока мишка» під «розбещеним» пером поета перетворюється на «сіро-буро-зелену» жабку. І іноді від тієї еротичної відкритості стає збочено, а іншого разу – інтимно: «Не забувається тільки родимка /на твоїм / груденятку». Одне не дає спокою: чому у такому вирі тілесного екстазу, така прохолодно-міцна назва – «Коньяк з дощем». І щоб дізнатися, пригубіть того коньяку.   

Ольга Мамона