Розумування  не зовсім за темою, або Випробування міцності нервів у терплячих читачів 

Ви помічали: діти терпіти не можуть повчальних історій про Гарних Хлопчиків та Дівчаток, які завжди чинять Правильно? Зате ладні без кінця-краю слухати казки, які, якщо вірити багатьом відомим психологам і педагогам, несуть у собі глибокий повчальний сенс.

А герої казок - педагогічний парадокс! - часто-густо порушують прямі заборони: «Не звертай на перехресті ліворуч! Не пий із чарівної калюжі (хоч і ізs звичайно, мабуть, не варто)! Не відчиняй чарівні дверцята!» Ну й, звісно, розплачуються за таку неслухняність. Та все одно, наприкінці все закінчується  добре - жити всім довго і щасливо, бажано, у законному вимріяному шлюбі серед зграйки любих дітлахів...

«Казка! Аби ж так - заплатити визначену, хай і високу ціну, та й анулювати неправильно обрану дорогу чи невчасно відчинені дверцята», - потайки зітхають дорослі, читаючи своєму чадові чергову казку. І про всяк випадок наголошують: «Ти ж зрозумів: герой вчинив неправильно - тож із ним трапилося багато неприємностей!»

Малий киває: його цікавлять не повчання, а пригоди улюблених героїв (саме так називаються неприємності, які трапилися з кимось іншим і далеко-далеко від тебе). Він знає, що усе там, у книзі з барвистими малюнками, гарантовано закінчиться добре...

Казка дочитана, дитина спить. Втомлена мати викроює, врешті трохи часу, аби й почитати і собі.

Дорослі - не діти. Навіть якщо пригод чи то й неприємностей у книжкових героїв вистачає, то тягне зазирнути на кінець твору. Аби розчаровано зітхнути.

«Усе, як у житті! Тут і так...» - це коли героям наприкінці кепсько, а читачу раптом видалося, що йому підсунули книгу не з уявними кольоровими малюнками, а брунато-сіру й буденну. «Казка! Хіба так буває?» - це коли там. у книзі, історія має краще закінчення, ніж та. Яку вчора розповіла «зі свого життя» колишня однокласниця чи сусідка.

І, що найдивніше, навряд чи й після цього відкладе книгу відразу вбік. Може, трохи менш уважно, але буде перегортати сторінки, поступово поринаючи в оповідь про чиєсь кохання...

Так, саме про кохання. Бо про що, зрештою, написано більшість книжок? 

 «Годинник із цифрами у минуле, з цифрами у майбутнє...» (с) 

Жила собі незвичайна дівчинка Оксанка... Бо хто буде писати про звичайних дівчат? Незвичайна вже тим, що доля, немов добра фея-похресниця, подарувала їй  найцінніше - кохання, ще коли та була малою.

Дивно, чому такі чарівні подарунки часто додають клопотів обдарованим?

Жила собі молода дівчина, котра мусила обрати між коханням, яке було поруч завжди і стало звичним, мов небо над головою, і... аби ж вона сама знала, чим!

Жалістю? Іскоркою гордощів, що обрали саме її серед усіх подруг? Небажанням пливти проти течії?

І не кажіть, що вибір очевидний, а на шальках терезів кохання має значно більшу вагу. Краще згадайте, коли востаннє посміхалися небу, що завжди поруч і терпляче чекає, поки його помітять серед щоденних клопотів.

Невже й справді вчора? Поважаю. І, чесно, заздрю! І не лякайтеся: така заздрість - не зурочлива.

Тому я й не тверджу, що невдалий вибір - неправдоподібний.

Я навіть не нарікаю, що Оксану відтепер оточують люди, які вже й геть забули, що «в кожного з нас у душі є крила». (Не моя теза - автора, хоч дуже хочеться розписатися під нею.  А  ще - хоч ненадовго повернутися у дитинство, коли мрієш віднайти диво-ліки від старості чи спосіб вигадати, щоб усі навкруги згадали про оті-от крила душі і світ став трохи кращим).

Можуть - не можуть саме так розгортатися події у житті - не замислююся. Це ж казка, вигадка, хай і розказана так майстерно, що ми віримо у неї і хочемо, аби все було, як у насправді. Тільки трохи краще, напруженіше й барвистіше - аби читати було цікаво до останньої сторінки.

Що ж, автор чесно виконує останню вимогу, за що йому - окрема подяка. Але я ще не закінчила «свою» казку, хай і вигадану не мною. Тож слухайте...

Жила собі хвора, яка на довгу мить зазирнула до «часу безчасся», коли на годиннику одні нулі - і спробувала розібратися у своєму житті... На наших очах, а отже, разом із нами.

Жила собі жінка, яку все життя кохав справжній чоловік Олександр... Кохав, але не зміг сказати про це вчасно.
 

«Кімната з дурнуватим написом на дверях «Числобог»... (с)
 

Кохання - найдивніша річ у світі!

Звісно, ця теза аж ніяк не претендує на оригінальність.

Але я зараз про дивну арифметику: для його народження інколи досить однієї людини. Звісно, навряд чи тоді воно буде щасливим, але справжнім - цілком можливо. Хтозна, а раптом воно ще й увійде при цьому в історію? Прецедентів вистачає.

А от щоб його, кохання, вбити, потрібні двоє. Принаймні, вина у таких випадках лежить на двох: не вберегли, не втримали, не бороли, не...

Таких «не» багато, за кожне доводиться платити.

У житті - часто самотністю.

У книгах... Та хоч і штовхнувши двері з «дурнуватим написом» «Числобог» (ох, даремно так герой книги про язичницьке божество! Небожителі бувають мстиві. Зовсім, як люди...). Отримавши подарунок, за який довелося сплатити справді «божественну ціну», яка далеко не кожному до снаги. 

І... втягнути читача «усередину» книги.

Що таке? Тільки-но був спостерігачем, читав про чужу історію. А от тебе вже змушують обирати між кількома можливими розвитками подій. Кліпати повіками: усе як у житті?!! казка?! Майже щасливий фінал чи  аж ніяк не геппі-енд?

Агов, авторе! Чи то й таємничий Числобоже! Що, час у творі обновився і звичайний читач потрапив у сотворці казки? чи міфу? чи буденної історії?

Я розгадала геть усе, що ти хотів сказати, чи впустила важливий натяк-вказівку?

Що ж, доведеться перечитувати книгу ще раз, уважніше.

Що до речі, зроблю охоче, хоч і не є палкою шанувальницею любовних романів. Останні не подобаються саме передбачуваністю та сентиментальністю.

Але в цьому творі якраз сентиментальності немає. Про відсутність передбачуваності вже йшлося. А от що є - то це розкішна мова, небуденні характери головних героїв. І, найголовніше, переконання автор в тому, що Кохання має жити.

Бо чому існує цей світ? Диваки-вчені давно зламали голову над цим питанням, коли існує дуже проста відповідь: «Тому. що ти є..., Кохання».