Кожна книга має свою дорогу до читача. Не виключенням є «Цісарська дорога» Мирослава Лазарука. Ще восени Мирослав спрезентував мені її під час письменницького з´їзду, але прочитати зміг її лише тепер. Скажу, що було стимулом: інформація, що книга відзначена премією імені Павла Тичини.

У моїй бібліотеці є фактично всі книги Мирослава, десь не бачу першої поетичної збірки «Коломия» (1988). Про деякі з них я вже писав. Ніяк не виходить «добратися» до прози Мирослава Лазарука, напевне теж чекаю поштовху-стимулу.

Кожен поет має свій шлях творчого визрівання. Мирослав до «Цісарської дороги» йшов довго і терпко. І хоча він давно оволодів поетичним ремеслом (перші віршові публікації датовані 1972 роком), все-таки витримати книгу на високому поетичному рівні не завжди вдається найкращому майстрові. Все це я веду до того, що цю книгу я прочитав на одному подиху, хоча вона не є легкою для сприймання. Просто форма, у яку втілені історії Мирослава Лазарука, є оптимально зрілим поетичним летом.

У «Цісарській дорозі» декілька смислово-сюжетних пластів: історіософський, патріотичний, екзистенційний, інтимний. Сама книга складається з чотирьох розділів «Снігові балади сибірської Туркині», «Цісарська дорога», «Обава», «Чистотіл замітає зарінки». 
Маємо у книзі мудре осмислення того, чим є життя. Не загально-людське, а конкретно-індивідуальне, пропущене крізь історію власної сім´ї: драматично-героїчної долі батьків, що відбули сибірські покарання за участь в національно-визвольній борні; трагічна доля дідуся, навічно залишеного в сибірській землі; ода-реквієм за рано померлим братом, і елегійне осмислення сенсу життя, яким є любов: до рідної землі, до своїх близьких, до коханої жінки.

Се добра і талановита книга. І якщо я раніше мав якісь свої міркування-претензії  до поезії Лазарука, то з появою цієї книги їх знімаю, розуміючи всю умовність таких претензій. Але це так завжди:  чиїй творчості симпатизуєш, хочеш, аби вона була сливе довершеною.

Окремі вірші  цієї книги  перечитував декілька разів, проводячи свої аналогії, виловлюючи ті поетично-просторові деталі, які перетворюють їх у епічні полотна-саги: «Іржаве полум´я беріз...», «Наша географія», «За Воркутою, аж під Тюкалою, в западні Сибіру...», «Сніг на Покрову сорок шостого», «Підгір´я ледь окреслений узір...», «Десенко рідна, де ти задеснила...», «За мовчання дякую тобі...» , «З вогню виходити неважко...», «Рахуєш сучки на гладкій, наче лід, домовині...», «Ода картопляному кагатові», «Відцвіло, відбіліло, відпало», «Обава», «Сон безсонної ночі», «До-ре-мі...», «Між рядками Червоної книги...», «Заспівали сади черешневі й вишневі...», «Любив. Люблю. І Ви любіть»...

А між цими віршами драматичний триптих «Травнева тризна», присвячений пам´яті Володимира Івасюка, сатиричний диптих «Сучасна шашеліада», цикл-реквієм «Сім молитов за брата Любомира», «досвітня балада» (авторське жанрове визначення) «Самотній лось на Оболоні», присвячена світлій пам´яті Ігоря Римарука...

Безперечним є одне: «Цісарська дорога» Мирослава Лазарука є книгою-подією 2011 року. Той рік був щедрим на талановите поетичне слово Леоніда Талалая, Володимира Базилевського, Петра Мідянки, Петра Коробчука, Ярослава Ясінського, Теодозії Зарівної, Наталки Поклад, Раїси Харитонової... У цьому ряді не губиться терпка, оксамитова поезія Мирослава Лазарука:

Любив. Люблю. І Ви любіть

Так, ніби любите востаннє,

Коли за вами тінь постане,

 І не пощезне, й не розтане,

Допоки кров. Допоки глід,

Допоки білим білить світ.