Як зазначає В´ячеслав Левицький у рецензії «Переродження, час «Ч» і місто Ч»: «Напевно, міста можуть мати свої ксерокопії». До таких рефлексій наштовхує назва «Візії І» (однієї із трьох візій, що складають книгу «Черн: Зухвалі візії») - «Шістсотрічна твоя ксерокопія»:

Схожі, мов краплі води на долоні,

Вийшли з неволі п´янкого опію:

Ти, що одвіку живеш у полоні,

І шістсотрічна твоя ксерокопія

(«Віч-на-віч із містом»)

У «Візії І» проблема міста розгортається через дихотомію сучасного і минулого. Саме тому Чернівці через 600 років стають ксерокопією фортеці Черн - архетипу, лейтмотиву першої візії. Крім того, з позиції реципієнта, місто - ксерокопія не лише самого себе, але й автора, який перебуваючи в ньому, проходить стадії життєвого циклу як клітина великого урбаністичного організму. Саме тому Черн набуває антропоморфних рис:

Чи місто як наложницю любив,

Чи як дівча, чи жінку, чи причинну?

(«Черн»)

         Така персоніфікація реалізується не лише в синтаксичній ролі суб´єкта «хто», а й у ряді акціональних особливостей, зокрема місто «святкує гучне шістсотріччя» («Віч-на-віч із містом»), спалює себе («Самоспалення»), тобто виявляє себе як в´язень, що перероджується «щирим круком» («Черн»). Можна простежити, що автор віддає перевагу архаїчному Черну перед модерними Чернівцями у своїй невизначеності і навіть небезпечності.

         Місто - над людиною, але водночас всередині людини. Цей феномен, мабуть, лягає в основу урбанної квазірелігійності і реалізується в номінації «бетонний бог». Проте, автор зазначає лише присутність ідола, поклонятися йому, протидіяти чи навіть не визнавати - це проблема вибору кожного зокрема:

Як вовком не став, то суджено бути  шакалом,

Бетонного бога - творіння, дитина чи пес?

         Загалом, місто у «Візії І» - це лише топос, локація, призначена для існування. Підтвердження знаходимо у опозиції «природний світ» - «місто»:

Та тут - тишина, не чути буяння природи,

Не чути, як вершник поранений впав із коня.

(«Дитина бетонного бога»)

         Такий дисонанс провокує наступну візію - «Повернення мандрівника». Тут розгортається уже не панорама впливу міста на людину, а втеча від міста і бажання (чи потреба) повернення до «урбаністичного поля», яке тут розгортається і включає в себе не лише конкретне місто, а й країну узагалі:

Ти живеш тільки раз, будь здорова, 

my dear Ukraine.

(«Повернення мандрівника»)

         Звертання до Батьківщини іноземною чи вживання замість україномовного запозичений термін («Знайдеш спочинок тут - у фатерлянді») наштовхує на думку про нівеляцію патріотичного «я» ліричного героя, який у цій візії постає перед реципієнтом обгорнутим у сутану Одісея, якого не приймає Ітака. Коло замикається, і ліричний герой екзистенційно відчуває свою зайвість, залишковість, відчуженість («Сто кроків самотності»).

Ліричний герой деградує як «... блудний син, вимушений схилитись перед очікуваною планидою» (В. Левицький). Асиміляція людини соціопростором, який продукує предестиноване «місто Ч.» - концепт третьої візії «Середмістя, панове».

Поезія «Аскетичне», насичена панково-анархістськими настроями, демонструє феноменологію «аскета вулиць», що намагається злитися із часом, що тече в місті через прив´язаність до топосу:

Між зір асфальтних також станеш вічним,

Співало небо рідне та хоробре.

«Аскетичне»

Нігілізм і вульгарність міста як центру поп-культури, розважальних атракціонів із тягою до жорстокості зустрічається у вірші «Надвечірні рецитації». Автор рефлексує щодо естетики міста, провокованої скандалами, інтригами і іншими психоаналітичними факторами, що викликають інтерес до явища у XXI столітті.

І не турбує, як проростає трава

Крізь розбитий асфальт і тролейбусні люки.

Усім подавай гарячі сенсації, вбивства,

Згвалтування, аварії, катастрофи

Та іншої гидоти

(«Надвечірні рецитації»)

Таким чином, йдеться про урбаністичну етику - етику мас, в контексті якої конвульсивною рецитацією тет-а-тет (а точніше, із іншою стороною роздвоєної особистості)  звучить авторське звернення до природнього, автохтонно-архаїчного. Останнє зливається з етикою соціомаси міста і породжує абсурдно-кітчеві візії:

... Візьме мене на свої могутні горгоші

І понесе десь далеко,

Де мобільником товчуть горіхи,

Немає метро і кінної міліції...

(«Надвечірні рецитації»)

Урбаністика позиціонує себе у творах Мар´яна Лазарука не лише як сучасні декорації п´єси ліричного героя, а і як футурологічна картина («Стріляйте один в одного»).  В цьому дискурсі місто розглядається як екологічна, моральна і культурна крива деградації:

... Помирайте і воскресайте

На згарищах цивілізації,

Дихайте випарами чадного газу,

Пийте воду з нафтовими відходами,..

(«Стріляйте один в одного»)

Такі імперативні, погрозливо-прогностичні візії завершуються настановою, яка констатує відхід від архетипів і етноміфів і створення нових, неоново-постапокаліптичних:

Народжуйте дітей

У віртуальних лабораторіях,

Але не дивуйтеся,

Коли вони не повірять у казочку

Про солом´яного бичка.

(«Стріляйте один в одного»)

Сучасний авторові цинізм міста в повній мірі відображає вірш «Середмістя», суголосний із назвою ІІІ Візії. Метафоричне коло звужується і концентрується в основному на сірі будні. Іронізуючи над світоглядом «обивателів», автор описує характерну для чернівчанина картину рутини: калинівський ринок, плаксивий трамвай, а десь там далі - м´якенькі дивани кав´ярень і тепле вино, котре наливає господар. Загалом, у вірші місто - це поле для інтерпретацій:

Середмістя, кажу вам, - самі чорноземи

Для амбітних людей і амбітних ідей:

Математики тут доведуть теореми,

Літератори створять натхненні поеми

Добрий фермер розплодить свиней.

(«Середмістя»)

Можна стверджувати, що середмістя із стану матеріального переходить у ідеальний і сприймається швидше ніж феноменологічна категорія, ніж географічна. Культивується символ «середмістя» - як символ міської байдужості, інфантильності, снобізму та наївності:

Середмістя, панове, - низенькі будинки,

Де плаксивий трамвай провокує снобізм.

Пролітають над нами калинівські ринки,

Цілі гори сміття і газетні сторінки,

На яких ще живий комунізм

(«Середмістя»)

Узагальнюючи образ міста, можна навести висновок Євгена Барана у статті «Йдучи своєю дорогою...»: «Яким постає образ міста у цій збірці? Буттєво-містичним, розмитим, як на картинах французьких імпресіоністів. А ліричний герой - дитя міста - флегматично і розважливо фіксує міські настрої, кольори, відтінки, запахи, що контрастують з людиною і не доповнюють її. Так, два великі самітники, - місто і людина, - живуть впритул, інколи споглядають одне одного, але, за великим рахунком, взаємно байдужі. Самодостатні й велично-драматичні у своїй самоті. Інколи іронічні».