Тетяна Крижанівська  своє попереднє вибране видала 12 років тому під назвою «Квіти твого божевілля». Якщо зважити, що цього річ має теж вибране з авторським уточненням «Сто віршів», то маємо авторську версію свого поетичного набутку. Се добре, що українські поети пропонують власні версії свого слова. Одну із найкращих авторських антологій у ХХ столітті запропонував мій улюблений лірик іспанець Хіменес, і для мене авторське вибране є не тільки свідченням поетичної зрілості, але й поетичної вимогливості до слова.

Крижанівська належить до авторів, яких я дещо побоююся. У тому сенсі, що вони вимагають від читача навіть не розуміння, не співчуття. Вимагають  співболю. Це важко, якщо взагалі можливо. І якщо у кожного з поетів своя правда, свій світ (оригінальний чи запозичений), у цих авторів не просто правда, не просто світ. Високий поріг болю. Його не можливо обійти, переступити. Тільки вкотре розʼятрити давні рани...

Ми так багато говоримо про українську поезію. Називаємо імена. Дуже часто справедливо називаємо. Але так само ми багато мовчимо. Несправедливо мовчимо про імена, яких не бачимо у «літературній колії». Таке враження,  ніби основна маса мчить на спортивній машині, в крайньому разі на бричці їде. А хто і рачкує, в надії, що їхні намагання іти в ногу зі всіма будуть поміченими, а якісь дивні одинаки стоять збоку і навіть не дивляться на проїжджу дорогу:

Останні яблука на стомлених гілках

увечері - як білі зорі.

А час ховається в ялинових голках.

І небеса, немов кришталь, прозорі.

І вся земля дзвенить, мов камертон.

Під листям ще не скрижаніли звуки.

І все життя, як добрий віщий сон.

І доля знов бере тебе на руки.

І не йдеться Тетяні Крижанівській про моду, про високі розмови і дрібні вчинки, а тихо говориться  про вічне, трохи затаєне раювання душі, яка чує іншу душу. Так багато говоримо, ще більше пишемо, і так мало чуємо один одного. А якщо навіть і говоримо про готовність почути, то й це більше виглядає літературою, аніж намагання повноцінного людського буття.

Ця книга нагадує щоденник. Хочеш-не хочеш, а лірика завжди особистісна. Але цей щоденник вирізняє якась наскрізна елегійна сповідальність. Це швидше вірші-молитви, дуже особистісні, і дуже якісь лагідно-умиротворені. Хоча не назвеш ліричну героїну Тетяни Крижанівської благою і всепрощенською. Аж ніяк. Є сповнена туги пісня втраченого лада-любови (не кохання в цілому), що наближає ліричну героїну до образу Ярославни. Є елегійне споглядання проминальности жіночої, піднятої до універсального прочування Часу, як умовної категорії, яка вимірюється конкретними людськими втратами, прощаннями і прощеннями. Є лагідне вписання свого часу у природний колообіг і внутрішнє прийняття Осені життя, як незвіданого небесного дару...

Тетяна Крижанівська у цій книзі вибраного не тільки витворює словом образ світу елегійно-трагедійного в своїй основі. Але ця трагедійність прочитується швидше в якось бринінні настроєвому. Вона живописує  світ, який є нею і який є у ній. Тут немає минулого, тут не відчитується майбутнє. Тут маємо дивну цілісну картину буття людського у народженні, любові й переході у осінь «невимовленого слова». Тут кожний вірш має свій колір. Тут кожен колір має свою символіку. Тут кожний символ є ключем до пізнання власного світу, такого знайомого і незнаного водночас.

Це вибране є своєрідною Книгою Буття. Це ще не підсумок, але вже та пора, коли прагнеться більше осмислити перебуте, набуте і втрачене. Це дивна, ще незвідана пора, коли «душі дихають, як птахи, // відлітаючи без слів». Пора, якої ждеш, боїшся і по-дитячому сподіваєшся Чуда ...