«Duty free» - дебютний роман Оксани Форостини, який побачив світ 2012-го у видавництві «Кальварія». Однак зародився він ще 2001 року. Авторка називає своє творіння романом-конструктором, оскільки «не писала його лінійно, а збирала з кількох коваликів». В одному з інтерв´ю вона зазначила: «Все ж таки я журналістка, мене роками дресирували спостерігати й слухати, й ось з цього "компосту" мій герой і виліз. Але в підсумку це не репортажне письмо, текст роману з´являвся у спосіб, максимально несхожий ані на написання журналістських текстів, ані навіть есеїстичних».

Натомість критики уже мають власне потрактування жанру «Duty free». Олександр Бойченко цілком виправдано називає його романом-нарисом: «Як то в романах, читач знайде тут любовну історію, кілька розгалужених сюжетних ліній та всілякі подорожні пригоди. Але, як то в нарисах, важливішими за події в цьому тексті є самі герої, а важливішими за героїв - атмосфера і середовище».

«Нарисовість» роману - достатньо вдалий, до того ж природний, вибір Оксани Форостини, адже, нарис, перебуваючи на перетині художньої літератури та публіцистики, здатен якнайповніше поєднати письменницькі й журналістські здібності авторки. «Duty free» має ознаки подорожнього нарису, який розкривається під час мандрівки головного героя Елайджи з США до України, і навпаки.

Передусім увагу читача мають привернути атмосфера та середовище, про які пише О.Бойченко. Композиція роману «сконструйована» з різних частин. Всі вони нехронологічно представляють різні періоди життя американця українського походження Елайджи: на землі, звідки він родом (Україна), і там, де родина розрослося (США). Письменниця погралася з часопростором, змалювавши Львів (стрижень найголовніших подій), Київ, Тернопіль, описавши знакові роки для Елайджи та його друзів (які віддзеркалюють радощі та біди українців загалом): 1996-1997, 1999-2000, 2003-2004, 2006, 2008-2009 рр. Читач може спостерігати за тим, як плине час, а разом із ним змінюються міста та їхні мешканці. Відповідно твір О.Форостини сповнений духом різних місцин, де перебувало мистецьке середовище, до якого належить і бізнес-консультант Елайджа. До речі, саме оточення львівських митців і тих, хто певним чином причетний до світу «високого й духовного», відіграло неабияку роль у житті головного героя. Адже відкрило йому справжню Україну й познайомило з коханням усього життя на ім´я Ванда.

Так, уперше вирушаючи до України в середині 1990-х, герой знайомиться зі своєрідною побутовою інфраструктурою («майстри із ЖЕКів - муніципальних установ, які мали доглядати за будинками - часто відмовлялися від роботи, посилаючись на те чи інше релігійне свято»), дізнається щораз більше про українських дівчат, які мріють взяти шлюб із іноземцем тощо. Урешті-решт і до нього приходить усвідомлення України як країни, де «все можна купити: водійські права, університетський диплом, ступінь доктора наук, перемогу в конкурсі, посаду, державну і навіть церковну нагороду». А далі логічний ланцюжок: нове місто - нове кохання. Зустріч із співачкою та радіоведучою Вандою - найфатальніше враження головного героя. Їхнім неофіційним стосункам не заважали жодні бар´єри: різниця у віці (Ванда старша на п´ять років), сімейний стан (героїня має безробітного чоловіка та дитину).

Ірена Карпа називає «Duty free» «недолавсторі»: «Тут є кілька сюжетних ліній, декілька головних героїв, від яких чекаємо на соплі, кров, пристрасті, але такого не стається».

Головне, що обидва герої у нетривіальних стосунках відкриваються по-новому: «Але Ванда ніколи б собі не зізналася, що насправді Елайджа був ніби нове дзеркало, в якому вона могла вільно конструювати свої відображення, бачити себе під цілком новим кутом, не думати про те, що вона каже, адже Елайджа не виявляв ані тіні недовіри. Він бачив її такою, якою їй завжди хотілося бути». Елайджа кохав Ванду різною: і тоді, коли на її плечі звалилася низка проблем, і коли вона досягла успіху й багатства в Києві.

М. Бахтін писав, що «всякий вступ у сферу смислів відбувається лише через ворота хронотопів». Його слова підтверджує випадок із Вандою. Коли через кілька років герой зустрічається з коханою у Києві, то помічає, як змінилося її світосприйняття: «Елайджа пам´ятав, що колись, у тому минулому житті, вона дуже в´їдливо згадувала Київ як совкове, мертвотне зрусифіковане місто, джерело радше відрази, ніж захоплення. Тепер вона розповідала йому одна за одною історії про київський Поділ, тепер це було місто найцікавіших людей у цій країні, пульсуючого життя...».

Щодо системи образів роману, то жоден із персонажів не має прототипу, окрім графіка Володимира Дамського. Його Оксана Форостина «змалювала» з добре відомого їй львівського художника Володимира Танського. Зі слів авторки, вона розуміла, що сюжет її роману неодмінно порівнюватимуть із «Все ясно» Джоната Фоера. Проте письменниця незважаючи на це, назвала свого героя «на честь» Елайджа Вуда, який зіграв головну роль у фільмі, знятому за «Все ясно». Збіг із Феором справді простежується: його герой-американець також вирушає до України, аби відшукати людину, яка врятувала його дідуся під час Другої світової війни. Елайджа ж має цілком робочу мету.

Оксана Форостина пішла на ще один ризик - написання роману від імені чоловіка (Елайджи). Безперечно, наскільки це їй вдалося, ліпше судити читачу-чоловіку. Бо на нашу думку (жінки-читачки) Елайджи інколи бракує рішучості, запалу, іронічності. Йому властива сентиментальність, що, до прикладу, демонструє такий епізод: «У цьому світі, повному болю, горя і страждань, тобі випадає стояти на мосту між Балтійським морем і озером Меларен, дивитися, як відбиваються вогні у воді, - думав собі Елайджа. - Тобі випадає слухати Орфа, сидячи під величезним небом Середнього Заходу, бачити, як у цей час загоряються вікна у хмарочосах на Медісон Авеню...».

З іншого боку, цілком нормально, що герої-чоловіки також часом вдаються до сентиментів. Адже, якщо пригадати абсолютно маскулінний текст «Любов живе три роки» Фредеріка Бегбедера, то його герой-цинік сам інколи зізнається у зворушеності.

Улюбленицею авторки є подруга Елайджі - Фея, енергійна організаторка різноманітних мистецьких, літературних заходів. З небес її нагородили ще однією «професією» - «звьозди зажигать», як каже сама Фея. Цій героїні ніяк не щастить із коханцями. Однак останнім щастить із нею: поруч із Феєю вони з «нікого» неодмінно перетворюються на «когось», і як тільки це стається, - вона знову у житті одна.

Кінцівка роману залишається відкритою, тож у читача є простір для довигадування історій героїв.