Дещо старомодна й нав´язлива куртуазність, що сліпить читача з обкладинки цієї дебютної збірки поезій, може мати лише одне-єдине виправдання у вигляді повнокровного комплексу інтимних, любовних та еротичних віршів. Так воно, зрештою, і є. Читач не буде розчарований. Це збірка чудової, хоч подекуди ще технічно невиробленої, любовної лірики. Книжечка оздоблена старими галицькими листівками із зображенням пещених дорадянських панн, які й самі по собі є поезією. Крім того, цих листівок стосується один цілком конкретний вірш («Вони пахли цинамоном, ружами, м´ятою, і цигарками...»). Таке художнє оформлення збірки доповнює та увиразнює деяку несучасність цих віршів, їх випадання із центральних дискурсів теперішньої молодої поезії (зокрема, й жіночої). І це, як на мене, прекрасно, - хтось-таки має випадати із загального кредитно-колгоспного хору доби: «А мені не потрібно нічого, лиш спокою би. / Не цікавить нітрохи скільки в ночі з´явилось валюти. / А мені би хоча б на хвилинку заснути / На протертій білизні гіркої, мов втрата, доби» («Стихло місто старе, ніби серце, що вже не болить...»).

Авторські спроби штучного філософування та ширших метафізичних узагальнень із використанням духової конвенційно-книжної емблематики (Атлантида, Сфінкс, Содом, Карфаген, Лета, Варавва, Іуда, Понтій Пілат, Мойсей, Фавст, де Сад, Ван Ґоґ, Захер-Мазох, Берлінська стіна) навряд чи знайдуть удячний читацький відгук. Натомість еротична й любовна лірика в її, незамуленому цивілізаційними консонансами варіянті, - не може не вабити, місцями викликаючи правдиве захоплення. У цих найліричніших жанрах авторка нарешті доростає до себе справжньої, щемко відбиваючись у маґічних дзеркалах кохання й болю, спричиненого цим дивовижним почуттям: «Хтось спізніло порипує снігом до світла в вікні. Кіт, скрутившись у вузлик, посапує біля каміна. / Ти лежиш на дивані, мої підібгавши коліна... / Я ж лежу на дивані, твої увібравши дні...» («Стихло місто старе, ніби серце, що вже не болить...»).

Минулого року І.Бандурович оприлюднила в альманасі «Форма[р]т» шикарну поезію «Притулися до мене, ведмедику, - та й заснем...». Дитяча безпосередність, із якою лірична героїня звертається до свого мужчини, її ніжність, виповнена коханням, і з ним же пов´язаний сум, - заледве не причаровують, а ще - викликають повагу і співчуття. До подібного промовляння-замовляння багнеться прислухатися та співпереживати. Ясно, що йдеться про двох безкінечно самотніх істот, які нарешті собі віднайшлися в широкому світі. Також зрозуміло, що героїня значно молодша за свого «ведмедика» (з пам´яти при цьому виринає роман В.Домонтовича «Дівчина з ведмедиком», 1928), який і відкрив їй уперше інші (теплі, комфортні, надійні, солодкі) світи, яких їй, вочевидь, бракувало, і тепер вона прагне хоч на деякий час злитися з ним у єдину сутність, занурюючи його у теплі води жіночої ніжности:

Притулися до мене, ведмедику, - та й заснем.

Ти тепленький і ніжний, ти маєш м´яке волосся.

Я свічки затулю, а тебе запалю вогнем...

І любити буду твою перестиглу осінь...

У наступних двох строфах, знов-таки, йдеться про прикру різницю у віці (хоча, швидше за все, саме різниця у віці й забезпечує ліричну героїню емпіричним знанням про справжню, не імітовану пристрасть, ніжність, надійність тощо). Можливо, цим двом залишилося бути разом недовго. Це відчуває, ставлячи цілком риторичне питання, й сама героїня, втім, вона уже знає, що варто дякувати Богові і за те, що має сьогодні. Той, хто витягнув її з-під зимових пледів, навчив її цінувати тепло почуттів і подарував бодай короткочасну можливість відчути себе направду щасливою. Це суто людське, занадто людське тривання в часі, в його каламутних і теплих хвилях, таких терпких і солодких водночас:

Обійми мене лапками так, щоб відчула біль.

В мене зараз весна, а в тебе Північне сяйво...

В нас солоне життя (з очей витікає сіль)...

Та з обіймів твоїх вночі проростають мальви...

Притулися, ведмедику... Скільки нам дано днів?

Я була, мов зима,ти витяг мене з-під пледів.

В тебе тепла душа (з Північних, мабуть, вогнів)...

І тремтіла я так лиш від білих, мабуть, ведмедів... 

Вистачає цікавих зразків інтимної й любовної лірики і в збірці «Зліпок янгола». Особливо ж, у двох останніх розділах. Між іншим, викликає запитання  не вповні адекватна структура збірки, яка складається з чотирьох розділів, причому, впадає в око диспропорція в їх наповненні. У першому розділі знаходимо лише чотири поезії, до того ж, вони позначені тією лункою риторичністю, якої авторці слід було б уникати, «бо ж хіба то приємність - зимова засклена пташка?». Втім, і тут, зовсім поруч, зустрічаємо рядки, до яких із цікавістю тягнеться око: «Тільки хто це до хворого лоба приклав небеса / І молитву читав до ранку?» («На віконні рамена розлито розмови нічні...»). Лірична героїня - від розділу до розділу - проходить доволі складний шлях від самотности й «захоплення платонічного» - до значно природнішого взаємного кохання: «І сонце якесь браковане... І ніч у мішок захована... / І ліжко таке холодне... / Я листям пожовклим падаю, я вперше тебе не згадую, / А серце - пусте й голодне...» («І сонце якесь браковане... І ніч у мішок захована...»). Із багатьох віршів пробивається явно автобіографічний суїцидальний мотив, невигаданий спогад про власне майже небуття. Показово, що в одному з таких випадків авторка скористалася мовленням від третьої особи: «Одного світанку на ліжку побачила скрипку / І взяла смичка до тремтячих пір´їн-долонь... / І заграла мелодію серця - гарячу до крику, / А з різаних вен на діл витікав вогонь» (Вона була втіленням ніжності, зради і муки...). Є в історії ліричної героїні чимало акцентованих травматичних маркерів, які і витворюють густий травмоґенний дискурс драматичної любови: «Більше тебе не кохаю, просто жити без тебе - гріх...»; «Ти сьогодні кудись пішов / Так, що й літо кудись поділось»; «Крізь мої сухожилля листки пролітають - / Фотокартки твоїх очей...». Ці вірші й складають зміст другого (найбільшого за обсягом) розділу «Протерміновані квіти». Але вже в наступному невеличкому розділі «Вчорашнім недопалком осінь...» намічається психологічний злам: лірична героїня робить вибір на користь життя: «Кохаю тебе і осінь - аж гусну, часом... / Крізь тріщини світу сиплюсь до твоїх ніг... / Знайдися мені на гріх...» («Знайдися мені, коли трісне востаннє світ...»). Прикметно, що саме восени, ламаючи стереотипи, героїня розпочинає своє відродження: «Виливай чорну туш з душі, виливайсь до дна! / А світанку нове життя зацвіте акрилом...» («Цвітіння осени»).

Можливо, найцікавішим для читача та й просто, сповненим щасливих оптимістичних віршів, є останній розділ книги «Лився у венах тепло...». Завше приємно й радісно спостерігати за живою людиною з її дрібними, але водночас такими вагомими життєвими радощами. Як свідчить приклад ліричної героїні, для щастя людського не так уже й багато треба, - дрібка уваги, взаємности та любови. Здається, вона на це заслужила, тож можна хіба що радіти за неї. В цьому завершальному розділі панують вітаїстичні й піднесені почуття; героїня нарешті щаслива й анітрохи сього не соромиться, хоч і не вповні вірить своєму щастю: «Не могла відступити, просила далі не йти... / Бо печаль була вроджена, ніби хвороба серця... / А думками неслося: "Не сердься, тільки не сердься...". / І спліталися руки й губи, немов мости...» («Увійшов до душі, ніби в Богом забутий дім...»). Той, хто прийшов її врятувати, здобувся на досить виразний портрет: «був дивний як море / відпливи припливи штиль / я деколи навіть не знала числа й години <...> / зашив мої будні шовковим потоком снів / і золотом осени вкрив заіржавілі шрами / глибоко вночі він багато писав про Львів / а я засинала / з Фемідою та мечами...» («він мав щось у собі...»). Але вона подеколи ще вагається: «я насправді гірка в мені меду ще кілька кварт / чи тобі для любови вистачить сеї дози?» («згасле листя осіннє міцніше від тютюну...»); «Я вже не холодна, я - ром, коньяк шоколад... / Та як перевірити, хто з нас насправді Фауст?» («Ця осінь назавжди залишиться в пам´яті й снах...»). Драматична людська історія має в цій книзі щасливий кінець: «ти рідніший за все життя і сплітаються між дерев / наші гаснучі тіні <...> я вдихаю тебе нараз / і любові п´янкий листок пролітає між нами...» («подивись як довкола нас догорає мідяний світ...»). Вона уже вчиться насолоджуватися життям, але рецидиви колишнього страху і болю іноді повертаються, і тоді знову буває страшно і боляче: «мені тебе мало навіть коли тремчу / тебе обійнявши <...> без тебе немає сенсу немає днів / немає нічого <...> мені тебе мало навіть коли мовчиш / і слів не знаходжу щоб це тобі розказати <...> мені тебе мало / в серці щемить листопад / і янголи десь повіялись зимувати / повзу поміж листя старезна ніби Белград / болюча мов рана / а знаєш як важко кохати?» («мені тебе мало навіть коли тремчу...»). Або в іншому вірші, «Мені холодно зараз, друже...»:

Мені лячно без тебе, друже,

Навіть янгол тремтить, мов свічка.

Відбиваються у калюжах

Його мокрі й худенькі плічка...    

Привабливість лірики Ірини Бандурович значною мірою визначають майстерні та свіжі у своєму подихові метафори: «Заґратованим лезом на руки сповзає страх», «Розірвався мішечок душі», «Як тихо й ніжно плентається сніг», «Когось куранти б´ють - аж до знемоги», «А сніг не йде - він від небес волочить ноги», «Так зимово закутавсь у штори холодний світ», «А ніч попиває пунш з кометошвидких вогнів», «Запилені очі життя прокисають крізь вічність»; «На деревах запахли довершено поминки літа»; «А ворони прокльони розсипали серед дороги»... Справді, ця лірика є винятково щедрою на метафори. Складна внутрішня психологічна праця поетки вже сьогодні презентує свої результати, - доволі незлі для дебютної збірки. Але їй і далі є ще куди рости, проростати, вглибати. Мова, звісно, про потребу подальшого вдосконалення форми.