Що ми знаємо про інші країни? А що ми знаємо про рідну Батьківщину, окрім того, що в нас найсиніше небо, найзолотіше колосся та найдебільніша влада? Цей список, звісно, можна безкінечно доповнювати, але, усе одно, він ніколи не зможе бути досконалим. Знання взагалі досконалими бути не можуть, тим паче якщо йдеться про дати, числа, відстані, кілометри, глибини, назви. Усе це переплутується в голові чи просто забувається. Тому, щиро мені подобається, що видавництво «Книги – ХХІ» започаткували серію книг-монографій про країни. Наразі, хочу, щоб ми поговорили про найновішу з цієї колекції книгу: «Пакистан: від деколонізації Британської Індії до сьогодення». Перед тим, як почати читати книгу, я просто подумала, а що я знаю про Пакистан і чи взагалі мені треба щось знати. Знаю надто мало, а бажання знати більше і різного таки перемогло. Цікавого виявилось багато, а шокуючого на кожній сторінці. Наприклад, всім відомо, що жінка у Пакистін – це таке собі другорядне створіння, яке має сидіти дома і дбати за господарством. Але уявити не могла, що чоловік має право вбити дружину чи доньку, які, на його думку, збезчестили його ім’я. Також нормальним є явище ґвалтування жінок чужими чоловіками та поїдання жінок хижаками, які ходять за хмизом у хащі, де водяться леопарди. Вражає, що поліція також не звертає увагу на вбивства представників релігійних меншин, оскільки за ними немає вагомої політичної сили, що може відстоювати їхні інтереси.   

Також цікаво було дізнатися, що місто Лахор красивіше за Делі, і могло би бути перлиною усієї Південної Азії, якби не його географічна наближеність у ХVIII столітті до земель войовничих сикхів. Пакистанці спілкуються 72-мовами! Вибачте, але в цьому контексті хочеться нагадати, що деякі наші «великі» політики так єдину державну мову засвоїти не змогли… А знання англійської мови в Пакистані взагалі є необхідним, оскільки на ній написано Конституцію й різноманітні законодавчі акти. А також федеральні чиновники та урядові міністри зобов’язані використовувати її у своїй роботі. Здивувало, що міцні алкогольні напої пакистанці не вживають, а їх можна знайти лише у дорогих готелях для іноземців. Найбільш заможні жінки не їздять в розкішних машинах і не носять діаманти, а користуються сумочками та гаманцями з волокон цукрової тростини. Але не у всіх, звісно,  так все добре, бо зовнішня заборгованість Пакистану на кінець 2012 року сягнуло 67 млрд. доларів. Найбільшими проблемами цього є неспроможність зупинити демографічний вибух (у середній родині налічується четверо дітей) та постійні конфлікти з Індією. Звісно, однією з найбільших проблем країни є вода, якої не вистачає, а через інфекції, що передаються з питною водою, у  Пакистані щорічно серйозно хворіє 250 тис. дітей та дорослих. Мене, як вегетаріанку, засмутило, що пакистанці є страшенними м’ясоїдами, але те, як вони вбивають тварин і нам треба повчитися: «Зазвичай м’ясник читає біля корови чи вівці молитву, заспокоює її, а потім миттєво перерізає артерію на горлі, даючи стекти якомога більшій кількості крові. Вважається, що у такому м’ясі відсутні гормони стресу та страху» [с.118]. Також пакистанці шалено вирощують зерно, бо ж «хліб усьому голова» не лише в нас. Пшеничні посіви займають 37 відсотків площ земель, придатних для обробітку. Тому, головною стравою після м’яса є різні види здоби.

Звісно, у книзі дуже багато різних історичних подій: з моменту проголошення незалежності Пакистану до сьогодення, але про це у кількох реченнях не оповісти. Читати наукову монографію Павла Ігнатьєва не є важко чи нудно, написано дуже яскравою мовою, що одразу в голові все візуалізується, наче гортаєш кольоровий атлас. Найбільше мені розвеселило, що у горах Пакистану живуть голубі овечки. Але рядки з памфлету студента Рахман Алі заставили добряче задуматись над тим, що відбувається і в рідній країні, а рядки ці були такими: «Зараз чи ніколи: ми житимемо чи зникнемо назавжди?» [с.5]. Думаю, що і нам є чому в них повчитися…