Читати Василя Шкляра є важко, але і водночас легко. Важко через глибоку філософію та яскраву символістику, а легко через самий стиль написання, який не є ускладнений хитровигадливими літературними чи мовними термінами. Немов читаєш Еріка-Емманюеля Шмітта, в якого швидко ковтаєш цікавий сюжет, і немов все глибше прямуєш послідовністю заплутаних подій твору, які в кінці просто вражають. Вияв мудрості письменника полягає не в складній синтаксичній конструкції речення чи науковій термінології, а в заспокоєнні читача, допомозі йому обдумати наболіле. Виведення читача з депресивного стану повинен бути через своєрідне «втішання», яке «є виявом мудрості», – зазначає у передмові книги Андрій Курков.

Книга «Тінь сови» по-своєму вражає, немов написана не рукою В.Шкляра, адже тут уже нічого політичного, історичного, дослідницького, а тільки тонкі лінії кохання, дружби, доль героїв. Ці лінії з’являються, переплітаються, обриваються ледь не на кожній сторінці роману. А героїв, як для роману усталеного жанру замало, проте підходить жанр нового роману, адже практично є чотири головні герої: Катерина, Степан, Муталіб, а також Щедрик, який так про себе говорить: «…Насправді ж я народився в його [Степановій] уяві і можу жити доти, поки живе Степан, не стане його – не буде й мене, Щедрика, хіба, може, хтось іще повірить в мене і тоді житиму далі. Отже, я є дитиною Степанової душі і спроможний тільки на те, на що вистачає його власної волі, сили і духу, хоча здогадуюся, що Степанова віра в мене зміцнює ту його волю, силу і дух…» (31). Доволі заплутаний образ персонажу, але він цим і є найбільше цікавий.

Період, в якому відбувалися всі ці події, автор делікатно оминав. Лише рідкі радянські складноскорочені слова: «сільгосп», «колгосп» та інші, а ще обряд самої згадки про весілля Степана давали зрозуміти, що період радянський. І аж у кінці першої частини стає читачеві зрозуміло, коли це все відбувається: «Став день. Недільний день 23 вересня 1984 року» (124). Але ж історія почалася ще добрих десять років тому. Здавалося б, що міг би вже бути кінець, адже  гарна розповідь, мудрі діалоги, цікаві події, яскраві символи, але ж чому така назва і чим це все має закінчитися?

Саме ж просування почуттів найбільше фігурують у романі. Тут є почуття як між Степаном і Катериною, Муталіба та Ірини, а також справжня чоловіча дружба між Степаном та Муталібом.

Лінія кохання Степана до Катерини та Мубаліба до Ірини зовсім різна. Катерина спочатку, як і всі молоді дівчата, кохає Степана, адже при їхній розмові досить ясно світить іскорка кохання. Катерина навіть дочекалася із армії свого Степана, зустріла його (хоч той переховувався від неї), і таки була з ним, подарувавши потім кілька чарівних діточок, без яких, можливо б не було їхньої «щасливої» сім’ї. Чому слово «щасливої» в лапках? Важко кількома реченнями відповісти. Тут кожен хто читав або читатиме цей твір зрозуміє по-своєму. Катерина та Степан – це представники того рідкісного виду пар, які до кінця життя залишаються вірними одне-одному. Особливо вражає відданість Катерини до Степана, адже та завжди пам’ятала оті ледь помітні на початку стосунки до свого обранця. Навіть символ білої сови, яка віщує погану погоду зимою, була особливою в житті Катерини, по-своєму відігравши дивну роль: «…Колись…ще як Степан приїжджав у моє село свататись… ми побачили на хаті білу сову. «Довга й люта буде зима»,  – сказав він. Після того я ніколи не бачила такої сови. А тінь її чую на собі й зараз. Холодну тінь. І зимі цій не буде вже краю…» (291). Чи не вся філософія назви роману прихована у цій короткій думці героїні…  

Щодо Муталіба, то він ось став представником тих людей, які ведуться на простачок, ніби: «Цікавий я їй, то чому б не закохати в себе?»… В результаті він, як зараз часто звучить: «forever alone». Має непогану роботу, але досить важке та водночас сумне минуле, яке не може перебороти, не може забути, і що найстрашніше – не може від нього втекти. Коли ж доля примусово звела його стежини із другом Степаном, який помирав, той був водночас із другом, роблячи йому операцію, але і водночас там далеко, на своїй батьківщині, такої омріяної, милої, але такої водночас недосяжної та важкої.

Можна чітко підкреслити, що Василь Шкляр є великим українським філософом сьогодення, яким зачитується більшість українців. Його тонка філософія примушує задуматися кожному. Більшість думок читачі розбирають на вислови та навіть кладуть собі на статуси на своїх соціальних сторінках. Лише чого варта думка: «…А що встиг зробити я, що після мене зостанеться? Кажуть, що досить збудувати дім, посадити дерево і народити дитину…чи як там? То тільки кажуть… Цього замало. Я поставив хату, посадив одне дерево, у мене троє дітей, але цього дуже і дуже мало. Тобто не мало, нічого дорожчого за дітей немає, однак не тільки для цього людина приходить на світ. Не тільки… І лихий чоловік може збудувати дім, вимахати цілий палац, посадити дерево, може виростити сад і мати з нього неабиякий зиск, може народити купу дітей і не стати від того кращим. От де заморока….» Така проста думка, а скільки можна її обговорювати…

Сумно закінчується роман. Дещо заплутаною та незрозумілою наприкінці стала роль того вигаданого Щедрика, який таки жив після смерті Степана, проте вже ніхто його не бачив та не сприймав. Ніби й пішов за Степаном, але таки існував, попри людське несприйняття.

Роман цей треба зрозуміти, читати не по-шкільному, а по-філологічному, аналізуючи та роздумуючи чи не над кожною сторінкою, адже може там вислизнути щось таке, що безпосередньо кожній людині потрібне окремо, для її душі, адже роман «Тінь сови» є як глибоким символом мудрості, так і глибоким символом суму за прийдешнім, адже воно очікується невтішним. Проте прочитання цієї книги само по собі заспокоює, особливо зараз, у надзвичайно важкий для України період. А що ще може говорити більше за якість та гідність книги, як полегшення після її прочитання?...