В житті бувають такі повороти, що куди романістам до вигадок реального життя… Скажімо, Юрій Мушкетик мені розказував реальну історію, які під час другої світової війни чоловік дізнався про зраду жінки і приїхав з фронту розбиратися на …танку. Було це у Бобровицькому районі Чернігівщини. «Але ж хіба в роман таке візьмеш – ніхто ж не повірить!» - зітхав Юрій Михайлович… 

Чоловікам годиться читати мужні книжки – стандарт такий нав’язаний нашим розгендернізованим суспільством. Годилося б спитати – це які? Може Шевченко писав свою «Катерину» не для чоловіків, чи Франко «Украдене щастя» виключно для жінок? Ну, але добре, якщо навіть приймаємо цю новітню міфологему, то що такого мужнього почитати чоловікам із сучасної літератури? Гай-гай, я би назвав хіба романи Віктора Баранова, так і не оцінені читаючою публікою. Може ще детектив «Київські бомби» Андрія Кокотюхи, але й там є любов… 

Та й, власне, чого кривуляти – наче чоловіки любові не потребують, а тільки жінкам це до серця і до лиця? Хіба що чоловіки менше говорять про любов – так чоловіки взагалі менше говорять. Про все. Навіть про війну і рибалку… 

Книжки луцької письменниці Надії Гуменюк таки треба читати чоловікам.   Не тому, що вони про любов, а тому, що вони є справжньою літературою. А суспільство скучило за справжністю – завдяки війні, хоч як це не цинічно, суспільство побачило, що й чоловіки у нас справжні. Точніше – побачили жінки, бо досі образ чоловік таки розмазнякувався в жіночій проекції (високі зарплати, дорогі машини, великі маєтки, відпочинок по загряницях в обрамленні героїв Каті Осадчої). А тут війна – і вже жінки замилувано пишуть пости про чоловіків, які в перерві між боями ліплять вареники. Облиті сальцем, вайлуваті, геть не алени делони, а жінки вже пищать – бо ж воїни! Ось вам і гендер у розвитку… 

Збірка оповідань Надії Гуменюк «Коханий волоцюга» має найвищий, як на мене, емоційний момент, коли герой, що мусив блукати світом (то лікуватися, то працювати) і раз по раз повертатися до жінки, яка і не проганяє і не просить лишитися, приїхавши вчергове, застає її з дитиною. Хлопчак виявляється взятим з дитбудинку, але він …впізнає батька, себто героя, який, звісно ж, не батько цієї дитини. Просто жінка поставила хлопчакові портрет блукальця- чоловіка і назвала його батьком хлопчикові. Дитина повірила.  Та згадана мною найвища емоція настає тоді, коли герой повертається з балкону, де курив, і бачить у темряві нічної кімнати хлопчика, який уже був укладений спати. 

Малий прокинувся, бо здалося, що приїзд батька – приснився. Але ж подарована ним машинка – реальна. І ось він стоїть, обнімає за коліна і питає вимогливо та прохально: «А ти більш не поїдеш?». 

«Кость підхопив малого на руки, притиснув до грудей, вдихнув солодкий запах світлого волоссячка. Відчув: йому справді не хочеться нікуди їхати. Дорога, як натягнута гумова нитка, раптом стрімко збіглася, стиснулася, скрутилася у кільце і завмерла у долоні маленького хлопчика». 

Хух, гарно. Хочеться перечитати… Може то через те, що, зрештою, кожному чоловікові хочеться закінчення дороги самотності у затишку, створеному жінкою? 

Всі повісті цієї збірки – з точки зору жінки. Але й чоловікам інколи корисно глянути з неї, хоча, звісно, нам все ж близький анекдот «Учені всього світу розгадали чого хоче жінка. Та вона передумала»… 

Роман Надії Гуменюк «Енна. Дорога до себе» є водночас і детективом з лихо закрученим сюжетом, і  оповіддю про любов (куди ж без неї у жіночому повіствуванні?),  і тонко висловленим вироком комуністичній системі. Адже вся біда радянського часу - «вороги народу», дитбудинки для їх дітей з відрізанням права на нормальне життя, психіатричні експерименти над людьми – все є тонким, ненав’язливим і не заважким для читацького сприйняття, але є у романі Надії Гуменюк. 

Роман про перемагаючу силу любові – героїня, одурманена психічними експериментами із застосуванням галюцигенної сили грибів, таки отямлюється, впізнає свого покаліченого коханого і навіть бере на виховання сина своєї дитбудинківської подруги – загнаного, як звірятко… І стара хата розщеплює злі чари. Такі реальні чари радянської дійсності…