Вертаюся з видінь зусиллям волі

Крізь плетиво і плутиво думок.

А ви все там: не ближче – і не далі.

Всього за крок. За неможливий крок.

Віктор Мельник

Книга інтимної лірики Віктора Мельника «Вибрані ночі» свого часу якимось  чином не потрапила мені перед очі (хоча і з’явилася в популярній серії «Зона Овідія»), про що наразі відверто шкодую. Втім, ліпше пізніше, аніж ніколи. В.Мельник відомий українському читачеві передовсім як акцентований і свідомий поет-формаліст, майстер надскладних композиційних моделей вірша, які здатні направду вразити. Мова наразі про ремесло в хорошому розумінні, про досконалість і дорослість (зрілість) автора. Збірка «Вибрані ночі» є, в певному сенсі, простішою для розуміння, маємо справу з інтимною лірикою, що написана, за моїми відчуттями, або досить давно, але оприлюднена лише у 2006-му році, або ж створена в манері пригадування та ретроспективного повернення ліричного суб’єкта до подій і почуттів уже минулих днів. (У другій частині книги знайдеться підтвердження цьому здогадові: «Лиш з дистанції літ розумію, / Остудивши болісний шал…»). Композиція збірки чітка й математично вивірена (хоча йдеться лише про інтимну лірику), автор не зраджує своїм принципам у стосунках із літературою. Дрібниць, коротше, в нього не буває. Композиційно збірка поділена на дві рівні частини: «Такої ночі вічність почалась» і «Назавжди від покинутих рук, Що обпалені ніжністю долі». В назви розділів потрапили рядки із поезій, що помітно в ритмічному та синтаксичному вигляді цих конструктів.

Повертаючись до питання про композицію, варто для початку звернути увагу на жанрові ознаки книжки. Як на мене, твори скомпоновані з чітким навіґаційним розрахунком і нагадують ліричний щоденник. У першій частині йдеться про радість відкривання буття удвох, це досвід гармонійного співіснування двох людей, який з кожним новим твором набуває все більш насичених поліфонічних інструментовок. Утім, ідеться переважно про інтенційність почуттів, до їх реалізації лишається не так і багато, але все-таки, головне ще попереду: «Ім’я. Розмова. Телефонний номер. / Торкання рук у вечоровий час. / А понад те ми майже незнайомі – / Я можу лиш вигадувати вас. // я можу снити вашими очима, / Ходу й поставу владен уявить / І навіть доторкнутись – невловимо. / Та ні на крок не ближчаєте ви. // Вертаюся з видінь зусиллям волі / Крізь плетиво і плутиво думок. / А ви все там: не ближче – і не далі. / Всього за крок. За неможливий крок». Бездоганна поетична гра з використанням несміливих поглядів, ледве намічених рухів і прихованих відрухів, спонтанних думок і невизначених почуттів ліричного суб’єкта створює цікавий ефект присутности. (Я би навіть говорив у цьому випадку про невідворотність, – долі, випадку, фатуму). Метафоричний мінімалізм і ледве не принципова ляконічність поетичного вислову (пригадується Евген Плужник: «Що менше слів, то висловитись легше») сприяють максимальному зближенню ліричного суб’єкта й читача. Незначна вага метафор у такому письмі анітрохи йому не шкодить, можливо, навіть навпаки – зосереджує увагу на першочерговому в манері щойно згаданого Плужника, вдаючись до поетикальних засобів менш ускладнених, на кшталт порівнянь: «В сутінь передосінню – / Після травневих шаленств – / Входжу м’яко, повільно, / Ніби в гуснучий мед». І тут трапляються несподівані родзинки стриманого еротизму: «І ніч, і небо – ні кінця, ні краю. / Дві зірки догасаючи летить, / Мов негритянка перед сном скидає / Сережки на глибокий оксамит». Чи треба пояснювати, в чому тут еротизм, хай навіть і стриманий? Добре, не буду, тут усі дорослі люди.

Ліричний суб’єкт поезій В.Мельника є досить нетиповим як на сучасну лірику (не конче українську), він щедро черпає з дещо призабутих куртуазних традицій, демонструючи неабияку повагу до жінки-адресата з сірими очима («Сіроока моя богиня / В пальцях нитку долі трима»; «В двох малесеньких сірих озерах / Неприступність свою утоплю»). Це ще кохання «на протязі», при самих його початках-зародженні: «Ми з тобою на протязі – двері й вікно. / Це наскрізна весна посплітала волосся. / Сміємось. Розмовляємо. П’єм вино. / Несподівану ніжність впізнать боїмося». Тут ніхто не поспішає й, поготів, не наглить, на все свій час: «Не пиши, не дзвони – пережди, / Перевір своє серце строго». Або дещо інакше, увиразнюючи ситуацію: «Ми всього лиш зустрілись поглядом. / Здивувались на першу мить. / Несерйозний привід для подиву, / Тільки пам’ять досі щемить». Останній рядок щойно цитованого катрену підштовхує до думки, що в цьому «щоденнику» не одна історія, можливо, навіть не дві, а декілька. Зрештою, й збірка називається «Вибрані ночі» (а читацька свідомість неодмінно карбує аналогію до вибраних віршів). Звичайна краса людських почуттів, про яку сьогодні говорити вголос уважається заледве не моветоном, у В.Мельника звучить і природньо, і ствердно-впевнено: «Цій картині позаздрив би Леонардо: / Перш ніж їх протягом заплете, / Повелителька золотистого водоспаду / Відкидає струмені за плече». Як на мене, це є зразок блискучої інтимної лірики. Таких віршів у збірці не бракує, їх багнеться цитувати і перечитувати: «Кілька годин для щастя. / Вечір. Музика. Ти. / Це випадання з часу / Без виправдання й мети». Є серед цих ліричних нотаток і свідоцтва про всім знайомі печалі через вимушені розставання, і про радість від нових зустрічей; тут усе, як воно і буває в живих людей, лише висловлене рафінованою поетичною мовою та ще й у небуденному жанрі інтимної лірики: «У нав’язливих клопотах буднів / Ти хоч трішки за мною сумуй / І пробач, коли змушений буду / Залишати тебе саму… // Двокімнатну застояну тишу / Розіб’ю телефонним дзвінком. / Передбачу повернення, втішу – / І дощі обірву за вікном». Цей же мотив вимушених розставань-відряджень-катівень і наступних щасливих зустрічей присутній у чудовому «Білому сонеті» та в поезії «Нам сьогодні не бути разом…».

Друга частина цього ліричного денника присвячена коханню, яке не відбулось, хоча нібито й заповідалось. Загалом, усі ці дрібні нюанси в людських особистих взаєминах – тема досить непроста і навіть небезпечна. В ній дуже легко взяти фальшиву ноту, нарватися на своєрідну емоційну розтяжку й загинути. Читач бо в усі часи жадає реальних страждань, а не їх імітації. Найпростіше письменникам пишеться власний досвід, але це за умови деякого дистанціювання від нього у часі або і просторі («Тому січню вже п’ятнадцять років, / І тепер він рідше догоня…»). З іншого боку, письменник тим і відрізняється від пересічних людей, що здатний викликати мотиви, події, маски, привидів і цілковито реальних персонажів із, умовно кажучи, задзеркалля. Ходити крізь стіни, залишаючись при тому майже неушкодженим, – це нормальне для поета заняття, – сподіваюсь, я висловлююсь не надто фіґурально. Більше того, поетика болю щось із подібних розваг цілком передбачає й навіть вимагає. Літературним людям відомо, що ґіпертрофія поетикального – це всього-на-всього перевитрати професії. У кожного свої ризики, одним словом. Утім, я все-таки, схиляюся до того, про що уже говорив на початку рецензії: швидше за все, у цій книзі поет акумулював приватний досвід, удавшись до ретроспективного з ним узаємнення. Найвиразніше в цій частині звучить мотив прощання-розставання, що представлений кількома стильовими модуляціями-відмінами. В першій відміні ситуації взаємнення, як такої, немає (натомість, присутні мрії-сни): «Не підеш, бо не вдасться піти – / Просто ти не змогла прийти» («Ти не зможеш від мене піти…»); «Не обійму. По долі двоє, / Ніколи не зустрілись ми» («Не увійду в твої покої…»). В іншій відміні ліричний суб’єкт нарікає на ситуацію, в якій він не зміг розпізнати своє потенційне кохання. Якнайліпше таку відміну ілюструють четвертий і п’ятий вірші з циклю «Неможливі листи». Цитую один із цих віршів повністю:

Чи в суєті цілодобовій,

Між нескінченних справ і слів,

Я познайомився з тобою,

Та упізнати не зумів.

Зазвичай день у день вітався,

Буденне щось казав тобі

І заклопотано прощався,

І мимо,

             мимо,

                       мимо

                                 біг.

Цей вірш, спокійний, непоказний, принциповий у відмові від тропів (немає жодного), як на мене, – шедевр. Подібна гучна та безвідповідальна з мого боку констатація пов’язана з безпрецедентною глибиною пірнання у глибінь людської екзистенції. Тут направду нічого такого немає, окрім тихого жалю за абсурдністю наших трудів і днів, у суєті яких встигаємо часом проґавити найдорожче. Наступна відміна репрезентована ситуацією розлуки нещадної (із відповідним інтонаційним обрамленням), сказати б, у стилі неперевершеного Володимира Сосюри. За жанровими ознаками це вже, мабуть, не інтимна, а любовна лірика, наповнена конкретикою кохання: «Оп’янілі, від щастя нескромні, / На затемнених сходах удвох / Цілувались ми так безборонно, / Відділившись від денних тривог. // Я тонув невідривно, безвладно / У прозорій довірі зіниць / І не знав, що розлука нещадна / Вже торкається наших лиць». Наступні два рядки вже цілком сосюринські: «Був я чимось не схожий на мрію, / Ти ж – інакша, ніж мій ідеал». Зрештою, як і оцей катрен: «За колишньою звичкою досі / Ще знаходжу твоє вікно, / Та в кімнаті, у триста восьмій, / Інші люди живуть давно». Так буває, мовляв – не судилось: «Не озивайся. Вдалині живи – / Нам не судились рушники вінчальні. / … Хоч іменем до мене допливи / В безсонну тишу вінницької спальні» («Вітри гудуть молитву в унісон…»). Є у багатьох рядках В.Мельника, окрім прощання, ще й рятівне прощення. Несучи в собі таке незайве гуманістичне начало, вірш ніби випромінює спокійне та лагідне притишене світло: «Ми тоді нічим не завинили – / Попрощались і простили біль. / Ми своє до часу від любили, / Іншим легко мовили: “Любіть…”» («Тому січню вже п’ятнадцять років…»).

Мабуть, уже зрозуміло, що Віктор Мельник належить до поетів, які фахово розуміються на своєму ремеслі. Мова наразі не лише про практику, але й про теорію. Тож не дивно, що підсумовують збірку ліричні рефлексії на жанрову тему безпосередньо інтимної та любовної лірики, які можна визначити як мова про мову (відтак і вийде післямова). Образ коханої продовжує жити у віршах, тут він може відновлюватись і вабити знову й знову, попри те, що він уже достатньо віртуальний, себто присутній лише у пам’яті: «Твоя відсутність – це твоя присутність / У пам’яті і мареннях моїх» («А, все одно – самотність, велелюдність…»); «Ти знову входиш в непідкупну пам’ять» («Терпкі слова. А далі – сніг і відчай…»). І є у цьому приватному дискурсі (людському, занадто людському) деяка своя невідворотність, «і німота, / хоч ти якийсь поет» («Невідворотність. Ніч…»). Незавершена історія почуттів відбивається на долі віршів і – навпаки. Цей світ занадто крихкий, аби ним легковажити. Й, можливо, віршами говорити про це – якнайдоречніше:

Незакінчений вірше, любове моя незакінчена!

На оголені нерви – пронизливий снігопад.

Облітають слова у німому прощальному відчаї,

І безлюдні дороги навіщось за обрій лежать.    

23 листопада 2014 р., м. Вінниця