Перед нами справді народжується нова література. Життя людина усвідомлює не тоді, коли прожила його, а тоді, коли розуміє що навколо неї відбувається. І що найцікавіше – чому так, а не інакше?

Хтось сказав, що в основі назви збірки віршів чи оповідань зазвичай лежить однойменна розповідь, взята із книги. Що ж, на перший погляд читач, відкриваючи книгу Івана Байдака «Рольові ігри» думає, що пахне мабуть тут мотивами відомих усім «50 відтінків…». Проте молодий львівський письменник не старається присвятити свою книгу описам сцен, які не кожен сприймає у суспільстві, адже значно цікавіше читати над роздумами, ніж бачити перед собою чітку картину дійсності.

Як розповідав у численних інтерв’ю сам автор, для нього ця книга є вершиною його творчості, порівняно із попередньою книгою «Особисто Я, особисто ТОБІ». Хоча і перша, і друга книги варті уваги, адже перед нами справді постають філософські роздуми, які часто можна розкласти для себе на цитати, адже таки «щось у них є», і це «щось» дозволяє задумуватися не лише ліричному героєві, а і самим читачам. Кожна нова розповідь є ніби мікроісторією ліричного героя, чи то самого автора, проте ніколи не можна порівнювати творчість головного героя із його творами, хіба автор про це сам заявляє. Іван Байдак відкидає те твердження, що історії справжні, хіба деякими епізодами. Справжність письменника не показувати своє нижню білизну, а вигадати якусь розповідь.
            Так у першому оповіданні головний герой є власником невеличкого пивного бізнесу, а вже у наступному оповіданні екскурсоводом. І, відповідно, для кожного героя автор добирає типову ситуацію, яка б мала багато чого навчити, але все більше та більше примушує задуматися над її проблематикою. Нема такого, що прочитав та забув. Натомість є низка незрозумілих вчинків персонажів, як ось незрозумілість внутрішнього світу «Джулії», яка і живе отою монеткою, тобто на що попаде, те і робитиме. Своєрідна гра примушує задуматися вкотре над самою сутністю дівчини, адже неможливо зрозуміти її внутрішній світ, а тим більше героя, який все розуміє і надто намагається розкрити справжню істину дівчини, проте на заваду йому стають внутрішні мотиви та переконання, які він прекрасно розуміє, але не хоче водночас щось змінювати.

Далі ми бачимо нові історії, і важко зрозуміти де авторський художній вимисел, а де просто змалювання подій його життя. Але і для чого це досліджувати? Так на перший погляд у оповіданні «Фото на пам´ять» ми бачимо звичайного фотографа із досить цікавим і водночас незрозумілим хобі, а саме робити жіночі фотографії ню. Можна подумати, що герой вважає себе володарем у ту мить, бо покорив дівчину і після любощів має можливість далі вивчати для себе її тіло, проте цей символ можна по-іншому трактувати, і все-одно по-своєму він буде правильним. Це не є вихваляння особистих перемог самого автора, а внутрішній світ його героя, який знову ж таки виступає тонким знавцем самих термінів: «стосунки», «любов», «кохання». Проте помітно, що ці знання не є калькою із інших книг, а власне оригінальні. Наприклад правил ліричного героя одного із оповідань: «Ніколи не говорити про гру, лише моделювати її, залишаючи без коментарів та субтитрів» [52].

Іван Байдак також любить експериментувати, як із стилем, так із образністю. Наприклад у оповіданні «На межі» головним героєм ж жінка, яка переживає по-своєму розлуку, а її оце переживанням більше є маренням, візією, підсвідомим світом, який автор тонко намагається передати. Очевидно молодий письменник добре вивчив саму сутність, саму душу дівчини, адже були у історії літератури моменти, де письменники у їхніх творах головним героєм робили жінку, проте не кожен відкривав її внутрішній світ, більше даючи можливість читачеві доповнити образ героїні, ніж взяти собі за мету якнайточніше передати думки героїні, щоб продемонструвати майстерність та неординарність свого розуміння прекрасної половини людства.

«Найгірше в коханні те, що воно не піддається плануванню. У нього немає тарифів, спеціальних пропорцій чи універсальних операторів. Ми просто ховаємося, коли воно приходить у «невідповідний» момент, і намагається видзвонити там, де його апріорі бути не може. Момент, коли приходять почуття, – завжди вдалий» [73], а в кінці:

« – Людей легше змінити чи замінити?

  – Краще забути! – впевнено відповіла ти» [87]. І за цими думками і короткому діалозі можна знайти багато для себе, особливо для того, чи для тієї, хто зробив колись свій вибір у коханні, звернувшись до розлуки. Зробити цей вибір в край важко. Хіба можливо розлюбити? Можливо, якщо… А доповнення кожен сам може написати, бо  в нього воно є окреме. Але одне так і неможливо зразу зробити – це забути. Новий ліричний герой це окремо робить у творі, проте не усвідомлює того факту, що це назавжди. В його діях можна простежити холод думок, дій, проте кожен бував на його місці та мусив зробити цей вчинок, чомусь завжди ірраціональний.

Звісно, книга буде цікавою більше для тих, хто шукає себе в почуттях, які не розуміє, які його чи її одного разу розчарували. Це не обов’язково має бути виключно дівоча чи жіноча аудиторія, адже існують чоловіки, які вміють пристрасніше відноситися до почуттів кохання, ніж самі жінки.

Сам автор очевидно мусив багато побачити, переосмислити, пережити, обдумати. Часто домінують думки розчарованості, навіть своєрідної ненависті чи навіть байдужості до тем «почуттів», «любові», «кохання», проте на всі заголовки є логічне пояснення та інтерпретація. Лише 10 невеличких оповідань, а скільки ж можна кожному, без виключення, для себе знайти.

І головна проблема не в самому невдалому виборі, а насамперед у грі, яка була затіяна напередодні, під час, та в кінці стосунків. У кожного була своя роль, але не кожен з нею впорався. Що ж залишається робити, коли у п’єсі нових ліричних почуттів нічого не вдалася?

«Розумієш, проблема стосунків у тім, що, створюючи сценарій, ми описуємо лише свою роль і часто забуваємо партію партнера… Життя – театр, і тему кохання розігрують найчастіше. Кохання – лицемірне, але у тім його краса. Його історії завжди сповнені пристрасті, що межує з ненавистю. Правдою на грані обману, кривим дзеркалом спотвореної душі, у пошуках якої я зрозумів одне: кінець таки є, та не потрібно сприймати його фатально» [131].