Про вишуканий, естетичний роман Алли Рогашко «Осіннє Рондо місячної ночі», в критика виникають роздуми, а що ж таке справжній твір літератури? Чи це проза, написана «босяцьким» жаргоном і пересипана матюками? Чи вишукана наукова ремінісценція, де речення, почавшись на третій сторінці, закінчується на дев’яносто восьмій, а смислу відшукати годі (пересічному читачеві)? Чи це гендери-тендери, нелюдські й натягнуті мудрування? Чи повинна бути мораль? І нарешті, питання, за яке середньовічна інквізиція обов’язково спалила б автора рецензії на вогнищі: «А чи повинен справжній літературний твір викликати естетичну насолоду?»

«Художнє чтиво» Алли Рогашко зроблене зі смаком і без надмірностей. Скульптурна робота. Помиляться читачі, які, прочитавши солодкавий і дещо манірний вступ, відкладуть роман убік. Адже вступ, про що читач забуває, о, вступ існує для того, щоб задати тональність, створити настрій твору. Настрій музичний, елегійний, історіософічний, філософський, перейнятий пошуком себе Жінкою і пошуком світу для себе. Ті ж із читачів, хто наважиться прочитати роман до кінця, погодяться з автором рецензії в тому, що герой у романі один. Це жінка в численних віддзеркаленнях. Справжня жінка, яка не пасує перед труднощами та відважно стикається з буденними банальними проблемами. Перешкоди можуть бути нездоланні. Але, як стверджує автор, і характери можуть бути небуденні, такі, що можуть подолати. Характери прекрасних, вірних, героїчних, сучасних… жінок.

Знаєте, на початку 2000-х років прозвучала думка науковця про те, що в сучасному житті образ української жінки утрируваногіпермаскулінний, яка стала фундаментом до подальших побоювань: невже чоловіки вироджуються?! Таке не уявлялося можливим. Скільки прекрасних чоловіків є в українській літературі, починаючи від зачинателя нової української літератури І. Котляревського та її основоположника Т. Шевченка, інших відомих класиків… І їм можна вірити. Жінки-письменниці теж прибирали чоловічих псевдонімів, у деякому сенсі маскулінізувалися, аби їх слово було почуте: Марко Вовчок, Грицько Григоренко. За тривалу історію української літератури «першими жінками» в ній стали Леся Українка та Ольга Кобилянська

А що ж наші сучасні чоловіки, письменники-постмодерністи,зробили в літературі? Ох, вони веселі хлопці: матюкнуться – і в кущі. Якщо Л. Подервянський своєю творчістю довів, що українська культура обсцентної лексики набагато більш розвинута за культуру братнього народу (бодай його не називати), то те, що постало після нього, однозначно скотилося в позерство й моветон. Твори постмодерністів у їх гіршому вияві призначені тільки на те, щоби конфузити студенток філфаку. Ото й уся їхня мужність, просто квінтесенція. Але ж постмодерністові треба з чогось іронізувати, хоч іноді це не зовсім смішні речі, вірніше, зовсім не смішні. Трагічні.

Іронія в книзі Алли Рогашко є. Правда, транспольована в чоловічий образ. А ще – невимовно сумно від того, що настільки реалістична. Від такої іронії стає моторошно. Не вірите – прошу звернутися до образу Василя – вимогливого й хитрого, проте не надто розумного селюка, який знає тільки, що кожен йому щось винен. Цей образ простий і вдався авторові з легкістю, проте через нього, передбачається, буде точитися досить багато суперечок. Дехто скаже, що це банальний образ. Так, із банальщини й буденщини складається наше життя, і як спрацював би реалізм у романі без реалістичного образу? Ще дехто закине (переважно землеміри від літератури), що, мовляв, краще було б зовсім відмовитися від цього образу, замовчати його, бо ж він неестетично виглядає й поводиться. Але сіль цього образу саме в його «естетичній нестравності», сказати б. Хто тоді буде бурунити почуття читачів, змушуючи замислитися: «А чи так я живу? Чи знайшов себе? Яке моє призначення в світі?» Чоловіки, читаючи роман, не засоромляться: ті, що схожі на Васю, просто не вміють читати або вважають книгу не гідною їхньої уваги.

Образ жінки в романі Алли Рогашко – витончений і ненав’язливий. Коли від жінок пера Ольги Кобилянської забивало дух, то від жінок Алли Рогашко звучить музика. Та ж сама палітра почуттів і модуляцій світу подана і з точки зору чоловіків. Проте образ  чоловіка в романі має наперед задану недостатність, «звучить» недостатньо, тому що завжди (!) трапляється якась нездоланна перешкода, яку годі переступити. Тільки жінка, й тільки жінка, може перебороти сама свої негативні обставини, і коли знайде себе, то зможе зігріти теплом і себе, і свого супутника. Попри це, жінка в романі не маскулінна й не поділяє поглядів феміністок, бо над усе прагне чоловічої підтримки й домашнього затишку. «Чоловіча підтримка» - це не значить мати «старого хлопчака», якому смажити котлети та прати шкарпетки. «Чоловіча підтримка» - це шляхетність душі й цілковита взаємність почуттів, це, о, яка банальність, дві половинки одного цілого, це два серця, які б’ються в унісон.

Так, як в Олександра Олеся «з журбою радість обнялась», і в Алли Рогашко романтизм обійнявся з реалізмом. Романтизм тут реалістичний і аж подекуди побутовий, а реалізм осяяний світлом романтики. Звичайно, постмодерністи не зможуть дорівнятися до такого високого і шляхетного образу жінки, як у романі Алли Рогашко. Це певне відкриття для нашої літератури: ще десь є шляхетні жінки, крім як у романі Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»! Ба, образ цілісного шляхетного чоловіка сучасним постмодерністам теж написати годі. Про що ж вони напишуть: про п’яного лайливого робітника, про розваги п’яних депутатів чи бізнесменів, про п’яного професора на лекціях, якого пустили на пари тільки тому, що він очільнику області дітей хрестив (іншого зразу вигнали б)? (Тверезість – це взагалі не коник постмодерністів, почитайте Жадана). Чи про тверезого Губарєва, такого успішного (sic)? Про що писати постмодерністам?

Так що українська література вся завмерла в очікуванні шляхетних чоловіків. Тим більш що ỏбрази «негероїчних героїв війни» (солдатів, яких змусили підписати документи, що вони не є учасниками АТО) на часі? А поки що роман «Осіннє рондо місячної ночі» сподобається науковцям – авторам гендерних студій, дослідникам проблеми гендеру, історикам і теоретикам літератури, філософам літератури, теоретикам постмодернізму… Широке коло людей, яким сподобається роман. Мабуть, тому, що зроблений зі смаком.