Арно Шмідт – відомий письменник та перекладач середини ХХ століття перу якого належать десятки романів та оповідань – сучасному українському читачу майже не знайомий. Йому пощастило народитися в Німеччині в 1914 році перед Першою світовою. Як і багато його сучасників, він був змушений воювати під час Другої світової війни та навіть опинився в полоні у англійців. Після війни вирішив присвятити всього себе виключно літературі. Зараз його відносять до визначних класиків німецької літератури ХХ ст.

В збірці, що опублікована нещодавно видавництвом «Книги–ХХІ» міститься чотири оповідання Шмідта написані в різні післявоєнні роки та адаптовані Нелею Ваховською для українського читача.

«Левіафан, або Найкращий з усіх світів» (1949) у формі специфічного щоденника розповідає про втечу головного героя та його супутників від радянських військ, що наступають. Вже на сторінках першого оповідання ми можемо вникнути в світогляд письменника. Спостерігаючи за смертями, зокрема й дитини, та восхвалянням Бога супутником-пастором герой замислюється чи «люди ніколи не задумувалися, що саме Бог, можливо, винний у всіх гріхах?». Обдумуючи події він робить висновок:  «Наш світ – це те, чому би краще не бути; хто каже інакше – брехун!».

В наступному скандально-відомому оповіданні «Озерний пейзаж із Покахонтас» (1955) головний герой з другом, що відпочиваючи біля озера знайомляться з дівчатами та проводять з ними час і піддаються плотським утіхам. Читаючи це незвичне любовне оповідання ми вкотре переконуємось в цинічних поглядах автора, що знову акцентує увагу на своєму способі світогляду: ««Господь», без волі якого на землю і горобець не впаде чи 10 мільйонів не отруять газом у концтаборі: то мабуть, ще той типчик – якби він сьогодні ще існував!» і підкреслює: «Я!; Атеїст взагалі-то!: Як і кожна пристойна людина!».

Оповідання «Тіна, або Про безсмертя» (1956) можна сміливо назвати фантастичним. В ньому автор розповідає про потойбічний світ в якому існують письменники після смерті: «Кожен проклятий жити тут доти, доки нагорі, на землі, ще згадується його ім’я – акустично чи оптично. Або простіше кажучи, поки його ім´я не припинять називати, писати і друкувати – тоді будь-яка можливість реконструкції зникне». Тому можливо найкращою отриманою героєм порадою є: «пишіть мало або, краще, зовсім не пишіть! Тоді проживете безжурно на землі, і після смерті з Вас ніхто шкуру не дертиме».

Останнім в збірці є «Ґьоте та один із його поціновувачів» (1957). Оповідання теж містить фантастичну складову: в ХХ ст. вдається оживляти померлих на недовгі 15 годин. Герою випадає честь зустріти та супроводжувати протягом цього часу класика німецької літератури – Ґьоте, який виявився цинічним та пихатим стариганом, що недвозначно позирає на жінок. Герой – письменник сучасний – в розмові з класиком робить висновок: «Якби Ви сьогодні: ось тут і зараз написали «Вертера»; епіграми й елегії; «Італійську подорож Прометея» – Вас би вже давно притягнули до суду! За заклики до поразки; еротоманію; блюзнірство; образу політичних діячів!». Після повернення Ґьоте в невідоме герой сумує за ним та радіє: «копняка під зад він мені не дав. Принаймі не прямо.»

В усіх оповіданнях розповідь ведеться від першої особи. Сам оповідач багатьма рисами нагадує Шмідта відповідно ці чотири такі різні оповідання дозволяють глибше заглянути в свідомість автора, помітити його захоплення математикою, фізикою та астрономією та звернути увагу на  філософське переосмислення підвалин буття. Він не тільки насмілюється ставити під сумнів, ба навіть голосно критикувати, постулати церкви та віри, але й роздумує про Всесвіт, оперуючи математичними поняттями, цитує відомих і не дуже авторів минувшини та не боїться розмов про секс.

З іншого боку, читач має можливість відкрити для себе експерименти Шмідта над реченнями та текстом загалом. Автор, який свого часу не прагнув належати до жодного літературного товариства, створив власний стиль письма з тільки йому притаманними способами використання знаків пунктуації, побудови абзаців та структури оповідань в цілому. Це дозволяє йому бути не тільки спадкоємцем експресіонізму, але й відокремитись від решти європейських письменників ХХ століття. Арно Шмідт оригінальний письменник, що насмілився в нелегкий післявоєнний час наповнений провиною, суперечливими поглядами та бажанням руху вперед бути одинаком в літературі , жити та працювати сам по собі не залежно від оточуючих.

 Зрозуміло, що в середині ХХ сторіччя така поведінка вважалася ексцентричною та неприпустимою, відповідно твори Шмідта та й він сам часто піддавалися критиці, а його парадоксальна, пристрасна та метафорична проза сприймалася сучасниками суперечливо, реакція на неї була неоднозначною хоча це й не завадило йому стати одним з найважливіших письменників німецькомовного простору середини ХХ століття, що не побоявся створити власну суміш класичної розповіді та авангардного письма.

Збірка оповідань Шмідта є надзвичайно цікавим подарунком не тільки шанувальникам творчості німецьких письменників та, власне, й самого автора. Книга буде цікава й всім інтелектуалам, що досі не знайомі з ним та які, безперечно охоче, відкриють для себе творчість цього надзвичайного митця-експериментатора та одного з найкращих європейських письменників другої половини ХХ сторіччя.