Підзаголовок «Ментальний Майдан» готує нас до того, що це не буде розповідь про події, а скоріше – про переживання та проживання їх на ментальному рівні. Книгу пронизують декілька основних течій, кожна з яких впадає у революційне море.

Одна з них – козаччина. Мамаї з дерев’яними щитами йдуть захищати волю свого народу. Із відповідною характерникам містикою, символізмом. Над ними розкидає свої руки Матір, при чому її образ роздвоюється: один є войовничим та безжальним, а другий «обволікав теплотою й ніжністю, гіпнотично присипляв, кличучи до безкінечно щасливих ельдорад». Розпочинається боротьба цих двох начал. Врешті, стає відомо, хто вона така, ця загадкова постать: «Дівчинка Україна ще не відала, що сидить за золотим столом, маючи навколо сотні власних «я». Дівчинка навіть не уявляла, що колись, через багато-багато років вона стане великою Матір′ю».

Іншими «струмками» протікають через роман епізоди з життя Лукаша. Йому болить все, що коїться посеред Києва, і душевні муки переходять у фізичні: «Болем починається наше життя. Біль його супроводжує. Біль часто йде в супрязі з щастям. Але наше мислення нездатне сприйняти всі причини болю. Болем наше життя завершується, щоб знову розпочатися…» Лукаш ніяк не може звільнитись від лікарняної палати, де хвороба прикула його до ліжка та час від часу мучить загостренням, жахливими мареннями. Ніжність серця просочується через його почуття до Олесі, котрі стають для нього рятівною соломинкою. Лінія кохання переривається перешкодами, але незламна сила духу, здається, тільки живиться ними, як річка дощем.

Жахливі провидіння майбутнього, відразливі еротичні фантазії, збірка усіх «ватних» стереотипів, саркастичні насмішки несуться брудним потоком, а разом з тим розбиваються об чисте каміння народних співів, віру в козацьку відвагу. Тому хочеться вірити, що потік пройде, а до нас прийде час збирати каміння…