Re: цензії

А де метафізика, молитва – там і музика, написана словами, тобто й поезія, в царині якої ми з Євгенією Більченко маємо спільних дітей: Женя – головний перекладач російською мовою, один з авторів передмови моєї книги «Исповедь последнего волхва», яка вийшла друком у Санкт-Петербурзі в 2012 році, багатьох статей про мою лірику, аз грішний також перекладаю її вірші...

Ужито разом в самоті і на дзвінких та сакрально-мутних літтусовках, фестивалях тощо не одну пляшку улюбленого Женіного коньяку тощо, пущено кільчастим димом кілограми тютюну, коли я ще палив люльку, а Сестра – ажурні папіроски... перетерто купу класичних імен-віршів і віршів імен, переслухано години телефонних психофілософських, ідеологічних і просто «ніпрощо» сповідей і прочитано десятки тисяч кровних знаків на «милі» та ФБ...

Це називається – творча дружба перевірена часом і простором, в якому основні місця-міста наших зустрічей Львів та Київ.

Хоча останніми роками Женя, як невловимий Джо, гасає по Україні, а я по світу.

Це не заважає нам бути разом на ультракоротких і спілкуватися, як летючі миші, на рівні ультразвуку: бути завжди на одній хвилі, все знаючи-відчуваючи одне про одного.

Її екстравагантний зовнішній «прикид» із двома дівочими кісками... парадоксально гармоніює з нервовою артезіанською глибиною її віршів і умінням їх геніально читати з пам’яті, без пам’яті, з листка...

Перед нами яскравий у прямому й переносному приклад слова-тіла й тіла слова, які трансформують латентні комплекси в іскристі магічні ритуали.

Тобто Євгенія Більченко – виразно естрадний поет, який, здається, любить сцену, «вколений сценою», хоча є доктором наук, авторитетним в Україні культурологом...

Такі поети завжди рідкість.

А якщо ще й додати, що вона – чесний російськомовний поет в сучасній Україні... то розумному взагалі достатньо... щоби довго не пояснювати, які-такі боги, божки і демони танцюють у її душі і навколо неї, живої, намагніченої, пульсуючої, нервової, пронизливої, проникливої, не зміїно мудрої і дитинної водночас, тоненької, мов бритва, і пластичної, мов пластилін...

Тому не хочу порівнювати її не з ким із наших чи інших просторів, часів ні в стилістиці поетики, ні в поетиці стилістики ні у сфері самоповедінки, ні у сфері тексту, які (що найголовніше, можливо!) дивовижно тотожні.

Вона – особлива.

Вона – попри всю доместикованість, ангажованість – дика, ще не ловлена словом-характеристикою, як той же Сковорода...

Вона творить Міф.

Міф творить Її.

Вони танцюють на канаті, який веде до позаконфесійного Бога-світла.

Вороги штовхають їх у спину, сприяючи наближенню до нього, а друзі (серед яких, сподіваюся, і аз грішний) притримують, щоби не звалилася у безодню фальшивих оркестрових ям, міщанської слави, пластмасових нагород...

Вона вміє романтично дружити – за якимось ніким не писаними, мов кодекси честі середньовічних піратів, але всіма справжніми поетами добре відчуваними і зрозумілими законами. Знаю, як трепетно ставиться Женя до пам’яті померлих друзів, коханих, братів по духу і по крові...

Її також щиро люблять і щиро ненавидять ті ж дружні вороги і ворожі друзі, і «наші, й ваші»... як і має бути в бутті людини духовної, неподібної до інших, яка одна проти всіх, тому одна за всіх... Адже легенда твориться з тіні і світла одночасно. Як і Всесвіт.

Тобто житіє моєї духовної Сестри оприявлено поетичне – і тактично, і стратегічно, і в жестах, і в ритмах, в кольорах, звуках, доторках...

Якщо хтось хоче так само відчути її життєтворчість, як відчуваю аз грішний, чи ще глибше й тонше, посилаю Вас до книги Генрі Міллера «Час найманих убивць. Студія про Рембо», де місцями слово «Артюр» можна міняти на слово «Євгенія» – не помилитесь...

* * *

Але навернемося до вербальної поезії Євгенії Більченко, яка мені також близька, як і її авторка.

Щось вулканно-алмазне, революційне бурлить у назві свіжого рукопису – «Чілі», який горить у моїх руках.

Чи то явно не ідеологізований автор проводить повні, певні паралелі із сучасною Україною, яка... чекає свого Піночета?.. Чи лише натякає на них, як уміє натякати на правду, а не на силу юродивий, геній, юродивий геній?.. Розумному достатньо. Адже територію Чілі до завоювання її іспанцями в 16 столітті населяв корінний народ – індіанці...

Не будемо виясняти, визначати – наскільки Женя патріотичніша за крикливих флюгерних ура-патріотів з різних боків барикад, блок-постів, де вона, до речі, не раз бувала, не будемо взагалі про політику хоч тут, у передмові, яку, можливо, було би мудро замінити інтерв’ю з автором?

Це ми ще встигнемо, надіюсь.

А наразі строфи із перших віршів уже віршів незгорілого у свіжих вогнях України і світу! Рукопису, друга частина якого – прозові оповідання кліпи (хоча й проза поета – поезія, між нами кажучи):

Здесь никто не хотел этой адской комичной войны,

Но кричали: «Ура!» - и хватали продажные флаги.

Полоумная дрянь, озаботившись благом страны,

Утверждала, что кровь есть вода,

Что течет сквозь фаланги.

–––––––––––––––––––––––––––––––––––––

Меняются власти, сходят с ума режимы.

Мы дали свободу тем, кто её не стоил.

Над миром летит Жизневский с душой Раджива.

Правдивых овец под марш загоняют в стойло.

Сансара бежит по кругу усталым пони,

И Шива с небес бросает ему объедки.

Героев так сильно чтут, что уже не помнят

(Как правило, культ - важнее его объекта).

Меня окружали - фаны. Потом - шпионы.

Потом - добровольцы. И под конец - собаки.

Бесхитростный город бодро сверкал неоном,

Жёг шины, пил чай и складывал деньги в банки.

Розібравши умовно цей гармонійний, афористичний (афоризм, жартуючи, називають добре відредагованим романом) лейтмотивний текст книги на рядки, метафори, образи, образки, можу сказати, що в поезії Євгенії Більченко є все...

Тобто такого космічного і разом з тим стильно-природного енергетичного сплаву культур, релігій, техно-, соціо-, нано-... термінів та технологій разом узятих на лірично-драматичному фоні модерних революційно-воєнних реалій я, здається, ще не зустрічав у поетичних текстах.

І – так у всій книзі.

Високе і низьке, гаряче й холодне, тонке і товсте, небесне і земне, підземне...

Це неповторний стиль Євгенії Більченко, де разом із «даосистским течением Леты» цілком приземлено-панібратський крик «Зддрасте!», ескалатори, конкретні топографічні деталі, як-от у вірші «Рубашка для Иисуса» (християнська філософія і психологія чи не найтонше «розроблена» поетом):

За Троещиной – там, где меркнет неон столицы,

За Луганщиной – там, где гаснет огонь тротила,

В самодельной и самиздатовской колеснице,

Спит младенец Христос – и видит во сне Тортилу.

Ослепленные горем очи на свет тараща,

Мама Сыночке шьет рубаху, уняв порезы, −

Легче пуха, но твёрже броника и тарана

(Притворяясь уснувшим, Сын добавляет крестик

Або –

Если хочешь увидеть Бога, − посмотри, как растут деревья,

Каждый миг наливаясь соком, будто прыщики на щеках

Восьмиклассницы…

Эта скорость, не сравнимая с бегом рельсов,

Не сравнимая с пульсом пули, что свистит у тебя в висках...

(з вірша «Бумага»)

Чи з віршів «Ідентификация», «Камни»:

Жениться на страшной бабе − без всякой выгоды.

Брести на одесский пляж при плохой погоде.

Оттачивать меч.

Бояться, но делать выпады,

Борясь за добро, которого «нет в природе».

Нащупать тропу − и ввысь через грязь последовать.

Торговцев из храма гнать не стрельбой, а плетью.

Сжигая себя, светиться перед последними.

Когда же горят их избы, – сбегать последним.

* * *

Никогда не бери лишнего. Даже если оно заслуженно:

Потому что земной шкалой не измерить твои труды.

Говори хорошо и мало.

И прислушивайся, прислушивайся,

Как молчат золотые камни на дне голубой воды.

Аналізувати цю лірику, доводити, що вона класна, класична, максималістська, сюрреалістична, постмодерна, поставангардна тощо – нема сенсу. Бо й так видно і чути – хто має вуха, очі і все інше.

Хоча не здивуюся, якщо хтось скаже, що ця поезія не його...

Він просто ще не прийшов.

Морально здорова Женіна душа не приймає і не ретрансльовує ніяких модняцьких ізмів із фемінізмом включно. Все у неї правильно, але оригінально, дивно, але красиво.

Прощай, Моя Детскость.

Смотри, как светло и легко

Зелёный котёнок кузнечика виснет на шторах.

В домах Баухауза снова живёт рококо,

И маленький Принц тихо плачет, надеясь на что-то, –

Зізнається її ліричний герой, якому віриш, як тому зеленому котенятку коника-стрибунця на шторах, бо Євгенія Більченко, як і всі справжні Поети, – велика дитина, тобто маленька дівчинка, яка вже вміє перевтілюватися в дорослу мавку, русалку, кам’яну бабу, та інших Баб і козаків...

Бо у свідомості, надсвідомості і підсвідомості Сестри, наголошую ще раз органічно і електронно можуть спілкуватися сантехнік і Бодгісаттва, наприклад:

Прощай, Моя Странность.

Сантехник засыпал метро.

И ты не приедешь в тот сад с коноплёй и сиренью,

Где в липком июльском тумане с волшебной горой

На хрупких плечах по тропинке домой ходит Рерих.

–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––-

Слышишь, ты, вросший костью в земную ось!

Слышишь, ты, самый хрупкий из Боддхисаттв!

Ну, на кой тебе это? Возьми да брось!» −

Пусть спросил бы…

Ведь я бы не стал бросать.

Більченко має неймовірний діапазон інтонацій: від довірливо муркотливої, камерної – до надривно мітингової, площадної...

Багатий ритмаж – як уже оприявлені приклади, так і оцей, наприклад (у вірші «Медузи»):

Когда на исходе фильма,

Где в ужас придёт Хичкок,

Меня, докурив до фильтра

И выплюнув, как бычок,

Родная страна забросит,

Боясь, что прожжёт ладонь, −

Я солнцем раскрашу проседь

И молча уйду в огонь.

И будет огонь прохладен,

С водой заключив союз,

И в ней среди мхов и впадин

Я встречу святых медуз

И стану на них молиться,

Как предки островитян

Молились камням, и птицам,

И бабочкам, и костям.

Тобто, як бачимо і чуємо, Женя любить і використовує розмаїті поетичні форми, жанри, любить і місто, і культури інших племен і народів, море, і тих, кому вона свої вірші присвячує... Причому все, всіх разом і одночасно. І серце її не тріскає від такої дієвої, бо оплотненої Логосом, любові.

Диво?

Зграбність рук?

Просто Євгенія Більченко – один із кращих поетів сучасності, у якої і одяг, і статті, і проза, яка є в цій книзі, також поетичні...

Іноді жорсткі, як-от: «Чего только не было среди ее фото и видероликов! Расчлененные трупы солдат с обеих сторон и цветные упаковки с мороженым, следы от снарядов в бабушкином саду и цветы в волосах красивых девочек, ночные урны и освещенные солнцем широкие площади, бомжи и президенты, проститутки и профессора, – в общем, всё, что Васе удалось увидеть на своём коротком веку» (із оповідання «Клип для Владки»).

Так воно якось і в житті та творчості, життєтворчості, міфотворчості Жені, Євгенії Більченко, Сестри...