Навколишній світ повний невідомості. Хай як дивно воно є, але навіть у наші часи знання людей про те, що відбувається за межею соціального комфорту, дорівнюють приблизно десяти відсоткам. Саме тому періодично з’являються особи, які беруть на себе ролі поводирів і закликають ламати зав’язані на уяві про невідоме стереотипи. Якщо відверто, такі люди лякають. Але ж такою є ціна руйнації невігластва, яке у свою чергу часто сприймається за життєву норму і навіть необхідність. Хірург іноді має зробити пацієнтові боляче для того, щоб йому згодом покращало. На жаль більшість цього не усвідомлює і продовжує сприймати небокрай, як кінець усьому живому. Мовляв, життя у нас, а отам смерть!

Одним з таких «хірургів» є англійський письменник і лауреат Нобелівської премії Вільям Ґолдінґ. Пересічному книголюбові він знайомий за романом «Володар мух». Це одна з кращих літературних робіт минулого сторіччя, яка якнайвдаліше описує справжню природу людини. Використовуючи банальну заздрість і бажання одноосібної влади як приховану мету homo sapiens, автор розповідає про те, що еволюція – це звичайний міф. Людина насправді ніколи не еволюціонувала, ну хіба що зовнішньо. Всередині вона досі залишається вовком, хижаком. А мораль і етикет, доброта і благодійність – це не що інше як звичайнісінька овеча шкура, ширма. І якщо її скинути, на вас зиритимуть червоні, сповнені люті очі. До всього ви побачите жовті ікла і пазурі, готові шматувати усіх і вся за своє місце у цій невідомо ким вигаданій ієрархії. Чи навіть за звичайний кавалок м’яса. Не дарма «Володар мух» перекладається на іврит як «Вельзевул». А якщо ви цікавитеся містикою, то маєте знати, що Вельзевул – це перший заступних Люцифера і головний демон у вервечці пекельної влади. Про згадану сутність людини можна довго диспутувати, бо правда у кожного своя. Але ввімкнувши телевізор, ви можете переконатися, що письменник таки мав рацію: демони досі сидять всередині людства. Власне, вони з нього ніколи і не тікали.  

Як автор Вільям Ґолдінґ відомий не лише «Володарем мух». Зацікавившись одного разу внутрішньою природою людини і зоною комфорту, письменник продовжив висвітлювати невігластво, у якому потопає соціальне середовище. І результатом роботи стала повість «Бог скорпіон». Написаним пан Ґолдінґ наніс безапеляційний удар по пересічним міркуванням відносно буття. А ще по тому, як можновладці тримають людей за зябра і примушують вірувати у те, що у них особливий шлях розвитку, що їхня країна найбагатша у світі, що релігія найсправедливіша і що влада опікується кожним вірнопідданим. Подібне спонукає триматися за державців міцно і обома руками, і тим самим забезпечувати їм комфортабельне життя. І всі задоволені.

У побут стародавнього Єгипту читач вдирається у момент прощання фараона – земного уособлення Бога – зі своїм царством. Той має відійти від усіх справ і передати божественну «рутину» наступникові, синові на ім’я Царевич. Бога оточують слуги, усі ритуали виконано і момент Спокою все ближче і ближче. Називаючи тих, хто має піти з ним у Вічне життя, аби забезпечити йому там комфорт і розваги, фараон вказує і на Брехунця – молодика, який веселив чудернацькими оповідками. Мало хто розумів, що Бог знаходив цікавого у побрехеньках про воду, яка буває твердою, про людей з білою шкірою та ін. Брехунець був улюбленцем, на тому все.

Описуючи вірування єгиптян у силу фараона, який, наприклад, тримає небо і піднімає рівень води у річці, автор відверто натякає і на наше суспільство. Його устрій і звички з тих часів майже не змінилися. Більшість сучасників досі залишаються заручниками безглуздих і відверто наївних ідей, міркувань і бажань. Вважаючи своє болітце найсвітлішим і найкращим, чисельні жабки й гадки не мають, що ж насправді коїться у світі і чим живуть інші краї. Для них то все банальна каламуть, адже «ми найкращі, ми найрозумніші», тож що хорошого може бути там, за небокраєм? Люди сприймають на сліпу віру усе, що їм втовкмачують сучасні Жерці і Фараони. І часто нескромно сміються і навіть відверто знущаються з «брехунців», які намагаються висвітлити плоди загального невігластва. А ті зауважують: у цьому світі не все так просто, як може здатися на перший погляд. Але ж кого те цікавить?

Є у повісті і інший бік медалі. Як хороший «хірург» пан Ґолдінґ зауважує: професійне втручання іноді може нашкодити. І тут письменник має рацію. Будучи заручником цікавезних відкриттів, Брехунець так захопився знаннями нового, що втратив землю під ногами. Саме тому мусить піти з Богом у Вічне життя – отруїтися разом з іншими прислужниками у склепі фараона. Отож пан Ґолдінґ натякає, що правда не завжди доводить до добра. Зазвичай вона подорожує з кривдою, тримаючись за руки. Спроби просвітительства і докази хибності загальноприйнятих поглядів у світовій історії закінчувалися погано. Тому перед «брехуном» постає вибір: скоритися долі і залишити по собі славу божого улюбленця або ж стояти на своєму, доводити усім, що світ не закінчується за небокраєм, і померти у сміттєвій ямі.

Подібні терзання знайомі якщо і не усім, то принаймні багатьом з нас. І тут Вільям Ґолдінґ влучив у яблучко.