Не часто випадає читати таку журналістську сповідь — про себе, про справи газетярські, ще багато про що… І не газетну статтю, а цілу цікавезну книжку.

«Подробиці» — так коротко, по-газетному назвав її Володимир Борисенко, професійний журналіст, який пройшов шлях від коректора Бахмацької «районки» до головного редактора головної газети Чернігівщини «Деснянська правда» (1990-2006) і водночас керівника потужного редакційно-видавничого комплексу.

Родом він із маленького села Рудня (це на північ від міста Корюківка), що притулилася до берега такої ж маленької річечки Слот, що тихенько хлюпоче хвилями між лісів… Народився першого післявоєнного року, коли великим лихом для людей стала засуха, а відтак і голод. Автор записав спогади односельців про ті страждання: «Навесні в їжу використовували молоді пагони сосни та «кашку», влітку — ягоди, гриби, рибу… Були ще й «резерви». Їх відкрила багатодітна сім’я, що приїхала до села з Поволжя, де голод лютував  нестерпно. У річці вони почали збирати черепашки, варили їх, смажили. Місцеві хлопчаки спочатку сміялися з того дива, мовляв, приїжджі «жаб їдять». А потім і самі почали збирати ці молюски та ласувати ними».

Наймолодший у селянській сім’ї, Володимир Борисенко розповідає не тільки про своїх трьох братів і сестру, матір і батька — ветерана Другої світової війни, голову колгоспу, пасічника і кравця, а заглиблюється в свій родовід аж до прапрадіда… Можна лишень уявити, скільки він покопався в архівах, скільки переглянув укритих пилом документів.

Мені ж упам’ятку початок 1990 року, коли, внаслідок «ковбасної революції», нам не призначили нового головного редактора «Деснянської правди», а ми, вперше за не один десяток років існування газети, на загальних зборах колективу майже одноголосно його обрали. Про ті часиу  Володимира Борисенка є такі ось роздуми: «Газету, звісно, роблять люди. Але журналісти — особлива категорія. Це люди, по перше, творчі, які вправно володіють словом. Це люди — небайдужі. Це люди — відповідальні. Вони повинні добре розуміти, як їхнє слово відгукнеться у головах і серцях людей. Саме такі працювали у нашій редакції. У «Деснянській правді» підібрався досить сильний журналістський колектив». Від себе додам, бо із своєї скромності автор не написав цього у книжці, але наприкінці 90-х серед творців газети налічувалось аж п’ять заслужених України. Такому б позаздрило будь яке республіканське видання!

Однак саме редактору належить ідеї повернення повної біографії газети (адже вона виходить не з 1917 року, як раніше писали, а таки із 1838–го, від виходу першого номера «Черниговских губернских ведомостей»), заснування при газеті інформаційно-рекламнонго додатку «Черниговская неделя», вже не кажучи про нові газетні рубрики, сторінки. Саме Володимиру Борисенку довелося пережити у 1993 році й прагнення тодішнього керівництва видавництва «Десна» привласнити новозбудовані великі корпуси підприємства, що милували око в центрі міста, які підбурили на  безстроковий страйк друкарів. З цієї ситуації, як відомо, вийшов переможцем колектив газети «Деснянська правда»  .

З тривогою він згадує, як, після його звільнення, нове (тепер теж уже колишнє) керівництво редакційно-видавничого комплексу майже на половину скоротило журналістів газети, така ж доля чекала і десятків поліграфістів. Було розібрано і викинуто просто на вулицю музей «Деснянської правди». Зрештою із однієї газети стало дві…

Все ж найстаріша в нашому краї газета продовжує свої традиції, її «роблять» уже молоді журналісти, для яких спогади Володимира Борисенка — історія. Як і для нинішнього покоління поліграфістів. А історії треба берегти й шанувати, якою б вона гіркою не була.